Москва… як багато в цьому звуці Для серця російського злилося! А. Пушкін Коли наша дорога столиця відзначала 850-летие від дня підстави, багато хто вспомнали із цього приводу захопленого, повну тепла й любові до Москви статтю Івана Сергійовича Шмельова « ле-тию Москви». Журналістський матеріал відрізняється від прози тим, що митецький майстер у прозі, навіть не люблячи зображуваний предмет, зобразить його так, що читач і не помітить його нелюбові. Інша справа в роботі з фактичним матеріалом: як не намагайся, якщо не любиш те, про що пишеш, читач відразу про це догадається. Я привів свої спостереження до того, що був уражений силоміць любові до Москви письменника Шмельова

Так дійсно можна любити тільки рідну матінку. У моїх вухах набатно звучать слова, що відкривають статтю: «Вісім століть історичного буття Москви. У них - Росія. Повз цю грань пройти не можна, і так зрозуміло, що нинішня Москва святкувала цю подію: щось веліло святкувати, необоримо-стихійне, над чим земна влада не владна: святкування повинне було відбутися». Це - 1947 рік. Москва належить більшовикам

Але слово «належить» після цитати Шмельова раптом здалося мені неприродним. Що значить - належить?! Як може Москва комусь належати, крім тих, хто неї любить любов’ю всеосяжної, історичної! Так, як любили її предки Вані з роману Шмельова «Літо Господне», і сам Ваня, і сам Іван Шмельов, і нарешті, я, що живе на самій вершині руху часу

Автор статті більше не приділяє слів на тимчасових правителів, які зволіли любити Москву й Росію «частково». Він викликує, дивлячись на променистий лик Москви й Батьківщини: «Ми відкриваємо грізні й чудесні сторінки нашої Історії, - історії буття Москви, - і бачимо чудо. Не чи гординя затверджувати таке? Чим пишаємося? Чи стародавністю роду нашого?

Багато народів древнє нас, ми - молодий народ. У чому ж чудо? Чудо - «Неопалимої Купини». Вісім століть стояти - і встояти! - на «прохідній дорозі», відкритої совсюду вітрам!..

» И знову приходить на пам’ять «Літо Господне», де автор злив воєдино мить і вічність. Мені запала в душу думка письменника про те, що в суєті будня людина часто забуває про вічність, підкоряючи свої дні скороминущим турботам. Він поспішає до майбутнього, не згадуючи про святість минулого, але воно нагадує про свою владу над сьогоденням і майбутнім. Життя наповнюється глибоким змістом, коли людин звертається душею до традиційного, вічному, священному. Для нас, росіян людей, все це вміщається між двома поняттями: Москва й Росія

А Іван Шмельов, продовжуючи статтю, лунко додає до цим третю величину: «Пушкін мудро виразив це в глибоких своїх віршах». Пушкіна він додав до Москви й Росії, і вийшла Трійця, російська Трійця. І звучать вірші великого поета: Два почуття дивно близькі нам - У них знаходить серце їжу - Любов до рідного попелища, Любов до отеческим трун

…Без них наш тісний мир - пустеля. Душа - вівтар без божества