Сивий, зовсім лисий дід стояв у бійниці рогової башти і пильно стежив старечими очима за боротьбою; біля його стояла бліда, зі зціпленими зубами, з божевільно уткнутим в пригород поглядом Катря; вона не почувала, де вона стоїть і що робиться навколо. Душа її, покинувши тіло, здавалось, тінню літала над пригородом, Шукаючи межи уламками свого дорогого хорунжого. Орися стояла сама, трохи віддалік від Цієї групи, спершись головою на камінь, зосереджена в самій собі, застигла в однім охопившім її істоту почутті; вона зимно дивилася на тусьменіючу далину. Скоро грім гармат, що ніс округи смерть і розрух, зненацька несподівано замовк і завмер перекотливою луною. Орися очунялась і обернула здивовані очі на греблю; там, в чаду, вона спостерегла щось надзвичайне, а водограї скаламученої води підказали їй, що це штуки молодців-запорожців. Слідуючі прояви лицарського герцю та скаженої, смертельної боротьби визвали на її бліді щоки фарбу задоволеної гордості і захвату. Вона підійшла до діда й велебно промовила:

-        Діду! Ви, що вже нажились на своїм віку і своїми ділами придбали собі славу, можете вмерти тепер радісно, з великою втіхою. З такими дивовижними душами, як он ті, бути в однім місці - надмірне щастя!

-        Велике щастя, дитино моя, - відповів зворушений дід, - велике! Не вмре наша широка Україна, коли вона родить таких синів і таких дочок, як ти!

-        Я ще не вспіла, діду, ні натішитися життям, ні зробити нічого на користь моїй бідній Україні…

-        Ще зробиш, - сказав пророчо дід.

-        Ні, ні! Час мій урвано, і вже надходить його близький кінець; одного тільки б прохала я в Бога - зуміти вмерти так, як уміють вмирати наші, не знаючі жаху, орли.

Саме тоді, як упав Вернидуб, з містечка розітнувся глухий, довгий вибух; в повітрі почулося якесь чудне гудіння, змішане з свистом, і по воді коло польських драгунів в багатьох місцях підскочили бризки і бульбахи; четверо коней впало, останні жахливо метнулися вбік. Сполохались уцілівші драгуни і прожогом помчалися до млина, втікаючи від картечі.

-        А чи не можна, діду, от з цієї плюшихи послати їм гостинця

навздогін? - спитала діда Орися.

-        Ні, не повернеться, - сказав дід, - вона Наведена лише он на той Шлях.

Усі глянули праворуч на шлях, що йшов понад самою бескидою, побачили наближаючогося вершника на баскому коні і в блискучому Панцирі; за ним їхали два шляхтичі, улани й кілька татар. Уважаючи Па гармидер бойовий, що стояв над берегом озера, перед очима з цього боку замку, на мурах вартових, вершники під’їхали занадто близько і почали розглядати мури й окопища.

-        От цих добре можна шелеснути, - сказав дід, і Орися запалила з його люльки ґнота.

-        Стривай! - скрикнула Катря, пильно придивляючись до стрункої постави вродливого лицаря. - Не піднось ґнота! Знаєш, хто це?..

-        Неприятель, ворог нашого народу, - байдуже відповіла Орися.

-        Знаєш хто? - хвилювалась все більше подруга. - Це Антось, це Корецький твій… Скарай мене Пречиста Діва, коли брешу!

Мов ток електричний пробіг по нервах Орисі; вона опустила запалений гніт на плахту, захистивши лівою рукою очі, вп’ялась у цього лицаря поглядом… Так, сумніву нема, - це він, її брат, її друг, її… коханець! Це його чудові, глибоко заглядаючі в душу очі; це його русяві кучері вибились з-під шолома; це його ухмілка осяває теплом благородні риси молодого обличчя…

Чимсь гарячим сповнилось її затріпотівше серце і вогнем розлилося у грудях, примусивши зашарітись червоною зорею її бліді лиця, блиснути чорним алмазом очі; груди сколихнула хвиля забутого щастя…

Весна, сп’яняючі пахощі квіток, лагідне сяяння місяця, тихі розмови, радісні мовчання під дзвінке тьохкання соловейка й ці, дивлячіся закохано-велебно, очі, - все це промайнуло в одну мить в її запаленому мозку.

-        Орисю, він, либонь, пізнав тебе! Дивись, - хвилювалась Катря, -

який він славний, коханий твій…

Буцім ніж перевернувся в серці Орисі, фарба збігла з її обличчя, і брови суворо нахмурились.

-        Коханець! - відгукнулась вона глухим голосом. - Зрадник! Не

віра!

Вона на хвилю спинилась, почуваючи нелюдську муку, і, перемігши біль, приставила до полички ґнота.

Гримнув вибух, двоє вершників впало. Дід обняв оскаженілу Орисю і надтріснутим від здавлених сліз голосом сказав:

-        Вище від цієї любові до своєї Вітчизни, дитино моя, немає на світі!

В церкві було тьмяно і сумно; одна лише лампадка миготіла перед образом Пречистої Матері, освічуючи стиха її лагідний образ і граючи блищиками на срібній ризі. Отець Василь стояв навколішках, упавши ниць перед владичицею неба, розважницею наших сліз і туги; він молився мовчки, але Орися знала, за кого з душі його лилася молитва і летіла поза межі Всесвіту. (…)

-        Я до вас, панотченьку, - сказала вона рівним, спокійним голосом,

-        мій батько прислав з пригороду двох козаків для останньої оборони з

нами замку - очевидячки, кінець наш прийшов!

-        Усе зважено на відвічних терезах, - відповів стиха отець Василь,

-        без волі Творця ні єдиний волос не впаде з голови нашої. (…)

-        Чи не дасте, панотченьку, яких наказів? Може, треба що сховати від вовчих зубів або переказати кому з наших яку тайну, - бо часу лишилося одна тільки ніч.

-        Ні, дочко моя, від цих гієн не сховаєшся, - відповів з журливою спішкою батюшка, - вони все спалять і зриють дощенту, з могил повитягають покійників… А от що хіба тобі повідаю: під цією церквою виспано глибокий льох, і від нього ведуть чотири хідники до кожної башти. Вхід у цей льох - за лівим притвором; там є камінь, а під ним драбина, далі залізні двері, а за ними - головна комора, з неї є й потайки вихід до одної печери, зовсім закритий терном, що понад ставом росте; от і ключі візьми, - скінчив батюшка, віддаючи два ключі Орисі.

-        Що ж там, у тім льоху? - спитала вона з цікавістю.

-        Великі порохові складниці, припаси Богунові…

-        О? Так я туди піду! -скрикнула, здригнувшись, Орися.

-        Піди, піди! Заховайся, голубице моя; від яструбів, - сказав ласкаво батюшка, - може, і врятуєш собі життя. Ти маєш право берегти себе, бо ще ж і не жила на світі…

-        Ні, панотче! - спалахнула Орися. - Хай впадуть прокльони і вічний сором на тую голову, хто подумає рятувати собі життя, коли всі призначені на смерть і муки! Треба всім стояти за нашу святиню до останнього і опісля разом чесно усім полягти в братерській могилі! Ні, отче святий, - додала вона, - не про своє життя турбуюсь я - воно для мене бур’ян і терній… Накрийте мене єпітрахілем, хай він укриє від бур мою душу і підкріпить мої сили!

І отець Василь накрив єпітрахілем схилену голову і, знявши до неба очі, жалісно сказав:

-        Укрепіть її, сили небесні, і окриліть душу їй, херувими!

Збережи - » Старицький «Облога Буші» (Скорочено) – Частина VIII . З'явився готовий твір.