Зійшло ясне сонце, офарбило в рожевий колір клубки білого диму, що стелився з площі вниз понад яром, освітило став, і замість блискучого дзеркала перед здивованими очима відкрилася лише сама чорна влоговина з твані й багнюки, що вилискувала де-не-де калюжками.

-        Ба! Та й не іроди! Ач яку штукенцію підвели - увесь став попсували! - замітив безрукий запорожець.

-        Тепер уже сподівайтесь татарської собачні, - зауважив Шрам, - Це вони для цієї погані й шлях спорудили.

-        А що мені той татарин? Ото дивовижа! - образився навіть запорожець. - Я йому, собачому синові, таку дулю скручу й самою правою, Що зачхає, та коли до печінок дійме, то й лівою половиною в зуби ткну, їй-бо, ткну - та ще й як!..

-        Он вони вже, мов комашня, повилазили!..

-        Пильнуй праворуч! - крикнув сотник.

Але татари, кинувшись у став, пройшли не більше як п’ятдесят фоків і мусили повернути назад, - очевидячки, коні їх грузли в болотяній твані до самого дна.

-        Го-го-го! - весело реготались козаки, що дивилися на цю

метушню. - По пузо, по саме пузо! От спасибі тобі, - дядько став неї

пускає по своїй спині погані топтатися!..

-        Тепера не пустив, - замітив Шрам, - а от як морозцем візьметься болото, то й полізуть. (…)

-        Гей, пане сотнику, німота насувається! За рушниці, хлопці!

-        Всі - на вали! - підхопив сотник.

І висипало козацтво з запорожцями на вали, і, наче мак той, вкрило їх своєю різнофарбною одежею. (…) Шрам зі своїми козаками відбив наступ німців.

-        Дяка Богові, ми з цими ворогами порахувались; але й нас, братці, значно зменшилось, люті ж вороги оточують нас необорним колом; підбито наші захисниці-гармати, розвалено окопища, випущено в Дністро наш став рідний, і от-от не мине й години, як цілі хмари сарани цієї налетять на нас… Так от вам яка моя рада: хоча й все одно пропадати нам треба, але проте ж хочеться подовше помахати руками і якнайбільше вирядити в пекло цієї тварюки, так для цього треба нам цей пригород покинути, а перейти у містечко, за мури замкові: там і вали суть, і чотири баби, - все-таки трохи продержимось.

-        Розумне твоє слово, пане сотнику! - з ухвалою відкликнулися всі.

-        Ну, тож не гайте часу, братці, бо ляшки з татарвою нам відпочити не дадуть. Та от ще що: мертвих, тих, що зовсім сконали вже, ми з собою не візьмемо, бо нема часу з ними вовтузитися, а ранених не можна кидати катам на знущання…

-        Не можна, не можна, пане отамане! - обізвались Шрам і старий

запорожець. (…)

Поранених побратимів на їхнє ж прохання козаки поскидали із скелі, щоб ворог, знайшовши їх, не знущався перед смертю. Адже для козака «від братньої руки й смерть красна».

Орися вийшла з церкви, прямуючи до околишньої вартової башти; там вона поміж лежавшим бойовим припасом знайшла цілий жмуток ґноту і поклала його у фартух; потім з цією ношею вона зійшла з муру до покою хорунжого. На порозі сиділа, наче статуя, Катря, склавши на підобгатих колінах руки й схиливши безнадійно голову, обважнілу від надсильних страждань. Орися окликнула свою подругу, але остання не поворухнулась навіть, так далеко була вона в той час від цього місця.

-        Катре! - доторкнулась Орися її плеча. - Ти заснула і завмерла зовсім?

-        Чого треба? Хто прийшов? - спитала стурбовано Катря і скочила нервово на ноги.

-        Тебе мені треба, - заспокоїла її Орися, - ходімо поробимо вдвох, то, може, й на душі полегшає.

-Куди піду? До нього? _ Я поведу, візьми мерщій дві ліхтарні з собою, - командувала Орися.

Катря вийшла покірно в сіни і зараз вернулась з двома засвітленими ліхтарнями.

-        Ну, одну держи, а другу дай сюди і йди за мною. Проходячи повз складниці всякої зброї під одною повіткою, Орися взяла два заступи і один дала Катрі.

-        На, неси!

-        Куди ж ми йдемо? Яму копати? Для кого? - сполохалась Катря і вся затремтіла.

-        От зараз побачиш!

Орися підійшла до церковної огорожі, вийшла на цвинтар і почала в противолеглому кутку шукати щось межи кущами.

-        Шукай ось тут камінь! - запросила вона й подругу. Незабаром остання під корою наваленого пожовклого листя знайшла його.

Після двох-трьох потужних зусиль камінь здвигнувся з місця і одним боком піднявся; трохи завалившоїся землі впало десь глибоко у відтуленому під каменем колодязі, і це в порожнечі відгукнулося довгою луною.

Обидві подруги, сторожко ступаючи на шаблі старої драбини, приставленої до краю колодязя, спустилися на саме дно ями.

В круглих, видовбаних у глині боках в однім місці чорніли вроблені в кам’яну оправу низенькі залізні двері. Орися піднесла до них ліхтарню і почала вставляти ключ, а Катря тремтіла вся від вогкого холоду й цікавості.

Дзенькнув замок, і після дужого натиску Орисі й Катрі важкі двері трохи відчинилися; у відкриту чорну пащу вдарила зверху течія холодного повітря і мало не загасила ліхтарні. Пройшовши, або, ліпше сказати, пролізши через вузький і низький прохід, наші подруги спустилися в осередковий льох, що містився під самою церквою; він Уявляв з себе помешкання середньої величини. Баня його піддержувалася в двох місцях товстими палями, що підпирали простягнуті вгорі дубові бантини. Праворуч у стіні чорніли ще менші залізні двері Орися відчинила їх і освітила ліхтарнею вхід; за дверима йшли вирублені з каменю східці і заверталися вузеньким печеровим хідником наліво, вниз. По кутках головного льоху йшли низькі нори, нерівне вигинаючись і кінчаючись трохи меншими льохами, очевидячки, Розміщеними під роговими вартовими баштами. В кожнім льоху навалено було стільки бочок і барил, що трудно було й повернутися, а в вловнім, опріч цілої гори бочок, стояв посередині ще величезний Гаплик, сповнений доверху мушкетним порохом і вкритий рядном, б льоху пахло важким духом селітри і сірки; завдяки тільки вогкості порохнява не літала в повітрі, а лежала тихо на сирій долівці, бо інакше сміливість двох відвідачок з ліхтарнями не минулася б безкарно.

-        Ну, постав, Катре, ліхтарні он туди далі, до стінки, і бери заступа, - казала Орися, - роботи багато, а часу мало.

-        Що ж треба робити? - спиталася, не зрозумівши приказу, Катря з заступом у руках.

-        От від цього шаплика треба до кожного крайнього льоху копати по рівчаку.

-        Я думала, скарби будемо копати, - закопилила губу Катря, і в її голосі почулося журне невдоволення.

-        От скінчимо мерщій цю роботу, тоді й за скарби візьмемось, - заспокоїла її з усміхом Орися.

І подруги з подвійною пильністю взялися до роботи. Докопавши рівчак до бочок у першім роговім льоху, Орися збила заступом обручі з двох-трьох бочок і висипала пригоршнями з них порох, зал оживши всередину гніт; потім протягла цей гніт по рівчаку до самого шаплика.

А Катря сиділа, відпочиваючи, в осередковім льоху і нетерпляче ждала Орисю.

Те ж саме зробила Орися і в другім роговім льоху, як і в першім, і, не спочиваючи, стала копати третій рівчак. (…)

Катря не довела-таки роботи до краю і, присівши відпочити, похилилась на складені в головнім льоху луб’я і кріпко заснула.

Орися сама скінчила останній рівчак. (…)

У своїй світлиці в роговій башті, з котрої мусили пантрувати за вузьким шляхом межи бескидом і ставом і куди вже раз був направлений вибух, сиділи Орися і Катря.

Остання, з божевільним, палким поглядом в очах, була нерухома і навряд чи розуміла, що казала до неї подруга, але раз по раз вона проймалася внутрішнім вогнем і, насуплюючись, шепотіла тільки одне слово: «Помститись!»

Коли ж Орися, ставши перед образом, освітленим лампадою, з якимсь фанатичним запалом промовила: «Заприсягнемося ж перед Царицею Небесною, що й на одну хвилину не пожалуємо ані свого життя, ані життя близьких і дорогих нам людей, але продамо його за! тисячі смертей ворогів божественного слова її розіп’ятого сина!» - то й Катря піднесла свої руки до образа і вимовила твердо й виразно: « Заприсягаюся помстити!»

Тоді саме увійшла до світлиці бабуся і сповістила, що до башти під’їхав якийсь шляхтич, а з ним ще два вершники з білими хустками на списах і засурмили. Орися хапливо вийшла з світлиці, доручивши про всяк случай бабусі доглядати за Катрею.

Pages: 1 2

Збережи - » Старицький «Облога Буші» (Скорочено) – Частина IX, X . З'явився готовий твір.