Так при узяття мокротиння для дослідження на мікробактерії туберкульозу необхідно мати через, що вони виявляються тільки в тому випадку, якщо зміст в 1мол мокротиння становить не менш 100 тисяч. Тому при узятті мокротиння на аналіз її накопичують протягом 1-3 доба, зберігаючи в прохолодному місці.

Для виявлення збудників запальних захворювань дихальної системи і їхньої чутливості до тих або інших антибактеріальних засобів мокротиння беруть у спец. чашку Петри, заповнену живильним - середовищем кровянним агаром, цукровим бульйоном і ін.

При узяття мокротиння на атипичние (пухлинні) клітки варто пам’ятати, що ці клітки швидко руйнуються у зв’язку із чим, зібрану мокротиння потрібно відразу направляти в лабораторію. Для більшої ймовірності влучення пухлинних кліток у мокротиння іноді застосовують попередні інгаляції, що сприяють виходженню мокротиння з найбільш глибоких відділів бронхіального дерева.

Кровохаркання являє собою виділення мокротиння з домішкою крові, домішаної рівномірно (наприклад, “іржава” мокротиння при крупозній пневмонії, мокротиння у вигляді “малинового желе” при раку легені) або розташованої окремими прожилками) . Виділення через дихальні шляхи значної кількості крові (з кашлевими поштовхами, рідше - безперервним струменем) зветься легеневої кровотечі.

Кровохаркання й легенева кровотеча зустрічається найчастіше при злоякісних пухлинах, гангрені, інфаркті легені, туберкульозі, бронхоектатичеськой хвороби, травмах і пораненнях легені, а також при митральних пороках серця.

При наявності легеневої кровотечі його іноді доводиться диференціювати зі шлунково-кишковою кровотечею, що проявляються блювотою з домішкою крові. У таких випадках необхідно пам’ятати, що легенева кровотеча характеризується виділенням пінистої, червоної крові, що має лужну реакцію й що свертиваются, тоді як при шлунково-кишковій кровотечі (правда, не завжди) частіше виділяються згустки темної крові, по типі “кавової гущавини” змішані зі шматочками їжі, з кислою реакцією.

Кровохаркання й особливо легенева кровотеча є досить серйозними симптомами, що вимагають термінового встановлення їхньої причини - проведення рентгенологічного дослідження органів грудної клітки, з томографією, бронхоськопією, бронхографією, іноді - ангіографії.

Кровохаркання й легенева кровотеча, як правило, не супроводжуються явищами шоку або колапсу. Погроза для життя в таких випадках звичайно буває связанна з порушенням вентиляційної функції легенів, у результаті влучення крові в дихальні шляхи. Хворим призначають повний спокій. Їм варто додати напівсидяче положення з нахилом убік ураженої легені щоб уникнути влучення крові в здорову легеню. На цю же половину грудної клітки кладуть міхур з льодом. При інтенсивному кашлі, що сприяє посиленню кровотечі застосовують противокашлевие засобу. Для зупинки кровотечі внутримишечно вводять вікасол, внутрівенно - хлористий кальцій, епсилон амінокапронову кислоту. Іноді при терміновій бронхоськопії вдається тампонувати посудина, що кровоточить, спеціальною кровоспинною губкою. У ряді випадків встає питання про термінове хірургічне втручання.

Одним з найбільш частих захворювань дихальної системи є задишка, що характеризується зміною частоти, глибини й ритму подиху. Задишка може супроводжуватися як різким частішанням подиху, так і його урежением, аж до його зупинки. Залежно від того, яка фаза подиху робить утрудненої, розрізняють инспираторную задишку (проявляється утрудненням вдиху, наприклад, при звуження трахеї й великих бронхів) , експіраторну задишку (характеризуються утрудненням видиху, зокрема, при спазмі дрібних бронхів і ськупчення в їхньому просвіті грузлого секрету) і змішану.

Задишка зустрічається при багатьох гострих і хронічних захворюваннях дихальної системи. Причина її виникнення в більшості випадків виникає зі зміною газового ськладу крові - підвищенням змісту вуглекислого газу й зниженням змісту кисню, що супроводжується зрушенням p крові в кислу сторону, наступним подразненням центральних і периферичних хеморецепторов, порушення дихального центра й зміни частоти й глибини подиху.

Задишка є провідним проявом дихальної недостатності - стан, при якому система зовнішнього подиху людини не може забезпечити нормальний газовий ськлад крові або коли цей ськлад підтримується лише завдяки надмірній напрузі всієї системи зовнішнього подиху. Дихальна недостатність може виникати гостро (наприклад, при закриття дихальних шляхів стороннім предметом) або протікати хронічно, поступово наростаючи протягом тривалого часу (наприклад, при емфіземі легенів) .

Раптово виникаючий напад сильної задишки зветься ядухи (астми) . Ядуха, що є наслідком гострого порушення бронхіальної прохідності - спазму бронхів, набряку їхньої слизуватої оболонки, нагромадження в просвіті грузлого мокротиння, називається нападом бронхіальної астми. У тих випадках, коли обіг внаслідок слабості лівого желудочка прийнято говорити про серцеву астму, що іноді переходить у набряк легенів.

Догляд за хворими, що страждають задишкою, передбачає постійний контроль за частотою, ритмом і глибиною подиху. Визначення частоти подиху (по русі грудної клітки або черевної стінки) проводять непомітно для хворого (у цей момент положенням руки можна імітувати певні частоти пульсу) . У здорової людини частота подиху коливається від 16 до 20 в 1 мінуту, зменшуючись під час сну й збільшуючись при фізичному навантаженні. При різних захворюваннях бронхів і легенів частота подиху може досягати 30-40 і більше в 1 мінуту. Отримані результати підрахунку частоти подиху щодня вносять у температурний аркуш. Відповідні крапки з’єднують синім олівцем, утворю графічну криву частоти подиху.

З появою задишки хворому надають піднесене (напівсидяче) положення, звільняючи його від одягу, що стиськує, забезпечують приплив свіжого повітря за рахунок регулярного провітрювання. При вираженому ступені дихальної недостатності проводять оксигенотерапію.

Під оксигенотерапією розуміють застосування кисню в лікувальних цілях. При захворюваннях органів подиху кисневу терапія застосовують у випадку гострої й хронічної дихальної недостатності сопровождающейся ціанозом (синюшність шкірних покривів) , частішанням серцевих ськорочень (тахікардія) , зниженням парціального тиську кисню в тканинах, міні 70 мм рт. ст.

Видихання чистого кисню може зробити токсичного дія на організм людини, що проявляється у виникнення сухості в роті, почуття печіння за грудиною, хворій у грудній клітці, судорог і т. д., тому для лікування використовують звичайно газову суміш, що містить до 80% кисню (найчастіше 40-60%) . Сучасний пристрою, що дозволяють подавати хворому не чистий кисень, а збагачену киснем суміш. Лише при отруєнні окисом вуглецю (вигарним газом) допуськається застосування карбогеносодержащего 95% кисню й 5% вуглекислого газу. У деяких випадках при лікуванні дихальної недостатності використовують інгаляції гелио-кисневі суміші ськладаються з 60-70 гелів і 30-40% кисню. При набряку легенів, які супроводжується пінистої рідини з дихальних шляхів, застосовують суміш, що містить 50% кисню й 50% етилового спирту, у якій спирт відіграє роль піногасника.

Оксигенотерапія може здійснюватися як при природному подиху, так і при використання апаратів штучної вентиляції легенів. У домашніх умовах з метою оксигенотерапії застосовують кисневі подушки. При цьому хворій вдихає кисень через трубку або мундштук подушки, що він щільно обхоплює губами. З метою зменшення втрати кисню в момент видиху, його подача тимчасово припиняється за допомогою пережатия трубки пальцями або поворотом спеціального крана. У лікарняних установах оксигенотерапію проводять із використанням балонів зі стислим киснем або системи централізованої подачі кисню в палати. Найпоширенішим способом кислородотерапии є його інгаляція через носові катетери, які вводять у носові ходи на глибину приблизно рівну відстані від крил носа до мочки вуха, рідше використовують носові й ротові маськи, интубационние й трахеостомичеськие трубки, кисневі намет^-намети-тенти-намети.

Інгаляції кисневої суміші проводять безупинно або сеансами по 30-60 мін. кілька разів у день. При цьому необхідно, щоб подаваний кисень був обов’язково зволожений. Зволоження кисню досягається його пропущенням через посудину з водою, або застосуванням спеціальних інгаляторів, що утворять у газовій суміші зваж дрібних крапель води.

У цей час при багатьох захворюваннях внутрішніх органів, у тому числі й при дихальній недостатності сопровождающимися гіпоксією, тобто зниженням змісту кисню в тканинах, застосовується гипербаричеськая оксигенация, що представляє собою лікуванням киснем під підвищеним тиськом у спеціальних барокамерах. Використання цього методу дає значне збільшення дифузії кисню в значні середовища організму.

Pages: 1 2 3