Початок шляхи

Олексій Дмитрович Сперанський народився 12 січня 1888 р. у місті Уржуме Вятськой губернії в родині чиновника судового відомства, у якій було ще четверо дітей. Молодша сестра (М. Д. Сперанськая) багато років проробила пліч-о-пліч із Олексієм Дмитровичем і була його близьким помічником і іншому. Середня освіта А. Д. Сперанський одержав в 1-й класичної гімназії Казані. Учився він, за словами сестер, дуже легко й по всіх предметах одержував тільки відмінні оцінки.

Перед нами фотографія А. Д. Сперанського гімназичного років… Відкрита особа юнака 15-16 років, з дуже правильними рисами, гарним чолом, коротким носом, ще по-детськи припухлим ротом. Але головне, що обертає на себе увага, - це допитливий, сміливий погляд широко відкритих розумних очей. Таким він залишився, цей погляд, і надалі, тільки роки напруженої роботи й випробувань зробили його більше зосередженим і втомленим.

На жаль, ми не маємо у своєму розпорядженні матеріали, що висвітлюють роки навчання А. Д. Сперанського на медичному факультеті Казанського університету. Лише усні свідчення одного з його однокашників по медичному факультеті дозволяють представити образ простого, милого, легені в спілкуванні парубка, славного малого, неодмінного учасника всіх студентських зборів і гулянок, нічим особливо що не виделялись із середовища своїх товаришів. Учився він прекрасно й ськінчив університет зі званням “Лікар з відмінністю” .

Досить примітно, що А. Д. Сперанський, що ввійшов в історію науки, насамперед як теоретик, з першого років занятті медициною безперестану прагнув як можна тісніше стикатися з її повсякденною, повсякденною практикою, бути лікарем у самому широкому значенні цього слова. Так, будучи ще студентом, він добровільно під час літніх канікул працював фельдшером у Симбірськом земстві й брав участь у боротьбі з холерою в районі Мариинськой водної системи. По закінченні університету в 1911 р. він також добровільно обрав сферою своєї самостійної лікарської діяльності роботу в земстві (Городищенський повіт Пензенської губернії) .

Зараз уже важко встановити, з якої причини його робота в земстві виявилася недовгою. В 1912 р. А. Д. Сперанський знову в Казані, у стінах рідного університету, на посаді молодшого прозектора кафедри нормальної анатомії. Не доводиться сумніватися, що це було не змушеним і не випадковим, а глибоко продуманим рішенням. Починаючи зі студентського років, анатомія й хірургія були його улюбленими науками, яким він присвятив багато років свого життя.

З початку першої світової війни А. Д. Сперанський був покликаний на військову службу й спрямований у діючу армію як старший ординатор-хірурга польового рухливого госпіталю. Мінливості війни перекидали його з одного фронту на іншій, з однієї частини - в іншу. Ськінчив війну він у посаді головного лікаря дивізіонного перев’язного загону. Служачи в армії, він працював самовіддано, свідченням чого були чотири бойові нагороди, але чина не вислужив. Як хірург він досяг дуже більших успіхів, самостійно виконуючи сложнейшие операції, вироблені в той час. У лютому 1918 р., звільнившись від військової служби, А. Д. Сперанський повернувся в Казань і (будучи вже кваліфікованим хірургом) знову вернувся до занять анатомією в університеті, де його обрали старшим прозектором кафедри нормальної анатомії.

Восени 1919 р. А. Д. Сперанський був вибраний на посаду старшого прозектора кафедри нормальної анатомії Іркутського університету, одночасно працюючи ординатором хірургічного відділення університетського клінічного військового госпіталю. Наприкінці 1919 р. його призначили головним лікарем цього госпіталю, а ще через рік у житті А. Д. Сперанського відбулася дуже важлива подія: наприкінці 1920 р. він став професором кафедри топографічної анатомії й оперативної хірургії медичного факультету Іркутського університету.

Саме із цим часом і зв’язано, імовірно, початок процесу серйозного переосмислювання А. Д. Сперанським відправних положень медичної науки, хоча почуття недовіри до цих положень зародилися в нього, як він сам не раз говорив, ще в перші роки його самостійної лікарської роботи.

Наукові дослідження в області анатомії, опубліковані в 1923-1925 р., відразу ж ськлали йому популярність серед радянських і закордонних анатомів і антропологів. Роботи, що стосуються сугубо спеціальних питань про будову й еволюцію хрестця людини, вражали глибиною аналізу, широкими біологічними узагальненнями, силою логіки й сміливістю висновків. І зараз, по закінченні більш ніж 40 років, вони читаються із захоплюючим інтересом, демонструючи в числі інших якостей автора одне особливе й рідке - неабияке літературне дарування.

Уже в цей ранній період чітко виявилися властиві А. Д. Сперанському-Дослідникові особливості: повна відсутність упередженості, постійний сумнів у непогрішності безперечними наукових істин, що вважаються, настільки ж постійне прагнення в кожному окремому, частці феномені бачити прояв загальних законів, нарешті, ясне розуміння того, що він називав виключеннями, тобто випадків розбіжності отриманих у ході дослідження результатів з очікуваними на основі існуючої теорії.

Не залишилося майже ніяких документальних свідчень внутрішньої драми, що переживав А. Д. Сперанський у роки життя в Іркутську. Зовні, можна думати, усе обстояло благополучно. Можливість зовсім самостійно займатися улюбленою справою, вільна, якщо не ськазати безконтрольна, дослідницька робота, радість спілкування з молоддю, перспективи безсумнівного успіху на поприще науки, спокійне, забезпечене життя - не із чи надлишком все це повинне було відповідати запитам молодого вченого, в 32 року ставшего професором? Ніяких підстав для щиросердечного конфлікту, здавалося б, не було, а тим часом він був і ставав усе більше нестерпним. Рушійними силами цього конфлікту були, мабуть, не тільки переживання, пов’язані з поступовою втратою інтересу до вибраних спеціальностей (анатомії й хірургії) , і розчарування в наукових основах медицини в цілому, але й свідомість - гірка свідомість - неможливості самому, власними силами що-небудь змінити в положенні, що створився в медицині.

Звичайна людина, зрештою, примирився б з долею, ськориставшись зручною й звичною формулою: вище голови не стрибнеш, згодом усе влагодиться. Але А. Д. Сперанському було у величезному ступені властиве почуття особистої відповідальності за спільну справу. Він був з породи чудових людей, що керуються в житті девізом: “Я відповідаю за всі” . І він знайшов вихід з лабіринту протиріч і сумнівів, що переповняли його розум і серце.

Це був важкий вихід. Стояло, по суті, починати все із самого початку - учитися, завойовувати положення, знаходити розуміння й підтримку. Чому, де й у кого вчитися - для нього це було ясно. Відповіді на його питання, що хвилювали, Сперанський міг одержати тільки у фізіології, а вищим рівнем фізіології були дослідження И. П. Павлова. Виходить, треба їхати в Петроград, до Павлову.

Так ськінчилося для А. Д. Сперанського час роздумів. Наступив час рішень.

Поруч із Павловим

Наприкінці 1922 р. А. Д. Сперанський випросив дозвіл на тривале наукове відрядження й покинув Іркутськ, як йому здавалося, на час і як виявилося - назавжди.

Що чекало його в Петрограді? Незнайомі люди, невідомий уклад павловських лабораторій, гостра тривога за першу зустріч із великим фізіологом. Ми нічого не знаємо про цю зустріч, не знаємо, при яких обставинах вона відбулася, чи ризикнув А. Д. Сперанський відразу ж “вилити душу” Павлову, чим вона закінчилася. З’ясувалося лише на штатне місце в лабораторіях И. П. Павлова у Військово-медичній академії й в Інституті експериментальної медицини розраховувати не доводилося.

Але час ішов, а треба було жити й містити родину. Іншого виходу, як вертатися до педагогічної роботи в області анатомії, в А. Д. Сперанського не було. Так він і надійшов, улаштувавшись на посаду старшого прозектора кафедри топографічної анатомії й оперативної хірургії в I Петроградському медичному інституті. У серпні 1923 р., імовірно, не без допомоги свого університетського вчителя професори В. Н. Тонкова, він переходить на таку ж посаду на кафедру нормальної анатомії Військово-медичної академії Червоної Армії.

Незабаром, однак, те, до чого так нетерпляче прагнув А. Д. Сперанський, заради чого він так круто повернув своє життя, нарешті, здійснилося. Він дістав згоду И. П. Павлова на приватну, як тоді говорили (у вільне від служби час і без грошової винагороди) , роботу в його лабораторії. Нехай спочатку це була робота помічника, виконавця, нехай завдання дорученого йому дослідження в загальній системі павловських ідей були зовсім невеликими, - перед Сперанським відкрилася можливість зануритися у виробничу обстановку, “лабораторну кухню” самої передової фізіологічної школи, пощупати власними руками матеріал, з яким вона мала справу.

Pages: 1 2 3 4 5 6