Усе-таки великий талант Миколи Хвильового з усією силою розкрився не в поезії, а в прозі, де він, залишаючись поетом у рвійності свого натхнення, заглиблювався в густий житейський матеріал та складні психологічні колізії. І написане в ті ж роки оповідання “Юрко” (1922) може залишитися яскравим свідченням про настрої та соціальний побут донецького робітництва перших пореволюційних літ, про назрівання драматичної суперечності між пориваннями революційних мрійників та рутиною стабілізованої щоденності. (Микола Хвильовий у 1916-17 рр. працював на Дружківському заводі чорноробом у котельному цеху, грузчиком коксу в Горлівці. До теми Донеччини звертається Хвильовий і в оповіданнях та нарисах останніх років життя – “Щасливий секретар”, “Останній день”, “Майбутні шахтарі”, – але тут уже відчувається певна кон’юнктура: Хвильовий мав довести свою “ідеологічну витриманість” перед лицем шалених політичних атак на нього…)

Образ Донеччини постійно з’являється у віршах і поемах Володимира Сосюри тих років (“Залізниця”, “Хлоня”, “Шахтьор”), – але швидше як антураж до його лірико-романтичних пристрастей, ніж у якійсь самостійній художній функції. 1922 року виходить поема Івана Дніпровського “Донбас”, герой якої – шахтар з діда-прадіда, відзначився як воєнком у війні з біляками, але попався на гачок такої собі буржуазної панни, зрадив революцію і за присудом ревтрибуналу був розстріляний. Такі екстремальні сюжети – нехитра спроба заінтригувати й розчулити читача – були модними і стали попередником пізніших сюжетів про шкідників і

Шпигунів, ворогів народу. В обох випадках це була кон’юктурна компенсація малозмістовності. Але характерне оце прагнення українських письменників “приписатися” до Донбасу, що захопило навіть таких „селюків”, як Андрій Панів. Якоюсь мірою це було і змагання за Донбас із російською літературою.

В перші роки радянської влади літературне і культурне життя на Донеччині намагається монополізувати російський Пролеткульт, його “Кримско-Донбасское организационное бюро Центрального Комитета Всероссийского Совета Пролеткультов”. Та його претензії не були підкріплені ні якимись помітними акціями, ні наявністю якихось яскравих особистостей. Трохи виразніше виступив російський літературний комсомол. Видавництво ЦК ЛКСМУ в Харкові друкує 1922 р. книжку Михаїла Голодного “Сван”, про яку сам автор в “Автобиографии”, написаній 1932 р., каже: “Сван” был первой книгой комсомольской лирики на Украине” (“Вопросы литературы”, 1968, № 10, стор. 21). Це не так, бо вже вийшла, 1921 року, “Червона зима” Володимира Сосюри. Для М. Голодного, присланого в губком комсомолу “после окончательного разгрома всех сил противников нашими войсками на Украине”, Україна – лише географічно-адміністративне поняття: ні про українську літературу, ні про український народ в його “Автобиографии” немає жодної згадки.

“Пролеткульт” намагається підпорядкувати собі літературну організацію “Забой”, що об’єднувала переважно початківців з числа тих, хто невдовзі засвідчив помітний хист. “Забой” претендував на роль єдиного справжнього літературного представника донбасівського пролетаріату і не дуже потребував пролеткультівського протегування. Спершу трибуною забойчан були літературні сторінки газети “Кочегарка”, а з вересня 1923 р. починає виходити журнал “Забой” – спершу як щомісячний додаток до “Кочегарки”, а потім як окреме видання. Першими редакторами були В. Валь і М. Слонімський, серед авторів – робкор Борис Горбатов, поети Юрій Черкаський, Михайло Матусовський, Олександр Фарбер. Власне, найпомітнішими в журналі були вірші талановитого шахтарського поета Павла Беспощадного, про якого ще буде мова далі. Загалом же своїх творчих сил бракувало, і “Забой” друкує московських авторів – поета Ярослава Смєлякова, О. Безименського, критика А. Селівановського та ін. З’являються на сторінках “Забоя” Дем’ян Бєдний і Михайло Зощенко, публікуються статті про Анатоля Франса, Серафимовича, – але відчувається випадковість і хаотичність, відсутність якогось свідомого редакційного курсу. Починають з’являтися вірші українських авторів – Костя Герасименка, Миколи Упеника, Миколи Рудя; Володимир Сосюра, тепер уже харків’янин, сприймається тут як свій.

Починаючи від 1925 року “Забой” починає відгукуватись на процеси українізації. Хоч у 24-х числах журналу українською мовою надруковано тільки вірш В. Сосюри “В забої” та два – В. Краматорського (якщо не рахувати уривка з поеми Т. Шевченка “Сон”, з портретом Кобзаря), але є вже статейка “Литературные мастера Украины” (в ч. 7), з якої можна бачити, що “Забой” починає шукати своє місце в українському літературному процесі. Він бачить його не в “Гарті” Василя Еллана-Блакитного, який, мовляв, об’єднує “литературных тяжеловесов”, що, мовляв, і “заставило представителей массовой пролетлитературы решительно отмежеваться от замкнутой организации литературных мастеров” (“Забой”, 1925, № 7, с. 17). “Забой” хоче бути “вместе с “Плугом” та з ВУАПП, тобто, солідаризується з орієнтацією цих останніх на масовий літературний актив, з якого і мають вийти справді пролетарські письменники, а не дрібнобуржуазні попутники.

Саме під цим кутом зору зустрічний інтерес до “Забою” як до можливого свого резерву виявляють і самі ВУАПП та “Плуг”.

У числі 19-20 “Забою” за 1926 р. читаємо вірші “плужанина” В. Найди “На Донбас! Привіт “Забою”:

Знов п’Є перо із нетрів ясних –

Його і тут я не спиню,

Свій миргородський “Плуг” в Донбасі

“Забойським” кайлом заміню!

Бо у “Забої”, як і в “Плузі”,

Кується новая доба,

І у братерському Союзі

Злились Україна й Донбас!

Певна річ, за цими літературними рекогносцировками стояли глибокі суспільно-політичні процеси та демографічні зміни. На донецькі шахти й заводи приходили в пошуках роботи маси українського селянства. Водночас за умов внутрішньопартійної боротьби в політбюро більшовиків політика українізації (коренізації), на яку зорієнтував партію Ленін задля утримання під її контролем українських мас, діставала нові акценти. Для зміцнення своїх позицій у партійному керівництві Сталін потребував підтримки України, отож прихильники політики українізації могли активізувати свої зусилля, спираючись на загальне піднесення українського культурного життя. “Забой” реагує на цю тенденцію, певно, не без “скрипу”. В ч. 15-16 за 1926 р. друкується редакційна стаття “Певец великого пролога. (К 70-летию со дня рождения Ив. Франко)”, в якій українського письменника оголошено ледве чи не предтечею пролетарської літератури, але чомусь із посиланням на “особенности Русской обстановки” та на “художественное творчество дореволюционных Русских писателей…” (підкреслення мої. – Авт.) – “Забой”, 1926, № 15-16, с. 25. У ч. 19-20 – апологетична стаття П. Кулиниченка “М. С.Грушевський. (По случаю 60-летия со дня рождения и 40-летия научной деятельности)”. А в ч. 23-24 – стаття К. Довганя “Украинская литература перед девятым октябрем”. Стає традицією березневі числа журналів

Відкривати портретами Т. Шевченка й матеріалами про нього. Так, у ч. 3 “Забоя” за 1928 рік надруковані статті С. Щупака “Шевченко тепер” та під криптонімом “И. С-н” – “Певец селянской Украины”, а в ч. 7 – нарис Петра Шахтьора (псевдо Амоліна) “По Шевченковским местам”.

У ч. 4 “Забоя” за 1928 р. з’явилося знаменне гасло: “Рабочие Донбасса должны знать украинских писателей”. Воно було приурочене до приїзду на Донеччину П. Тичини, В. Сосюри, І. Микитенка, О. Вишні, П. Панча (автора чи не найцікавішого з тодішніх творів про Донбас – „Повісті наших днів”). Їх урочисто зустрічали, возили на виступи по шахтах і заводах. У журналі з’являються рубрики: “Украинскую книгу – в массы”, “Обзор украинских журналов”. У ч. 6 – велика стаття І. Ткаченка “О современном украинском романе” з оглядом творів О. Досвітнього, А. Головка, П. Лісового, В. Підмогильного, Є. Плужника, О. Донченка. Оцінки критика стримано доброзичливі, хоч і з елементами політичної прискіпливості та вульгарного соціологізму.

В наступному, 7-му числі, – під криптонімом “С.” стаття “Лирник революции. О творчестве В. Сосюры”. Основна думка: “Он нам рассказал о жизни горняка, о жизни и борьбе шахтеров из донбасских угольных пещер, рассказал просто, но захватывающе и убедительно”.

Pages: 1 2 3