Уже доводилося говорити про те, що в сучасному українському суспільстві недостатньо усвідомлені реґіональні джерела й багатства національної культури і разом з тим недостатньо закріплені її загальнонаціональні символи. Донеччина тут в особливому становищі, оскільки її культурне життя не сповна інтеґроване в культурне життя всієї України, а значна частина населення живе в ілюзії належності до сфери російської культури, – насправді фактично не засвоєної і здебільше й не уявлюваної адекватно.

Оголошена тема є надзвичайно широкою і складною, потребує спеціальних ґрунтовних досліджень, і тут можна лише в загальному окреслити кілька її аспектів. А саме: Донеччина як об’єкт суспільних і культурних проектів української інтеліґенції; Донеччина як тема української літератури й мистецтва; Донеччина як суб’єкт українського культурного життя чи генератор культурних ініціатив.

Мабуть, немає потреби починати з етнічної історії Донеччини – вона в загальних рисах відома, досліджена особливо в працях останніх років (наприклад, у публікаціях доктора історичних наук Василя Пірка), і тільки лінощами думки або політичною упередженістю можна пояснити, з одного боку, нескінченні спроби заперечити або применшити присутність українського етнічного елементу в цих краях, починаючи з ХVІ ст., так і, з другого боку, ігнорування масштабів міграційних потоків у ХІХ й ХХ століттях і волюнтаристського державного оргзабезпечення робочою силою грандіозного індустріального будівництва в часи УРСР та як наслідок – нагромадження відповідних етнокультурних проблем і суперечностей.

Але попри все, Донеччина в усі часи була частиною України та її культури.

Вражає вже тільки простий перелік імен видатних особистостей, яких Донеччина дала українській культурі. Родина Алчевських, Микита Шаповал, Микола Скрипник, Володимир Сосюра, Архип Куїнджі, Іван Карабиць, Микола Руденко, Іван Світличний, Анатолій Солов’яненко, Михайло Гришко, Леонід Биков, Вадим Писарєв, Василь Голобородько, Павло Байдебура – це далеко не всі… А скільки видатних учених вийшло з Донеччини!

У Донецькому українському муздрамтеатрі в 1933-1935 рр. працювала Любов Гаккебуш, яка 1933 р. разом з Володимиром Добровольським заснувала Сталінський театр ляльок. У Маріуполі працював видатний фольклорист-славіст Михайло Гайдай. З Донецьким оперним театром пов’язані імена М. Момота, Ю. Гуляєва, Р. Колесник; з драматичним театром – імена О. Утеганова, В. Грипича та інших видатних діячів театру; у передвоєнні роки в Донецькій опері працював Натан Рахлін – один із найяскравіших диригентів другої половини ХХ ст.

З Донеччини вийшли не тільки відомі державні діячі СРСР та Української РСР, а й визначні постаті української діаспори: Павло Гладкий – орієнталіст, організатор Владивостоцької української громади (1906-1910), редактор ж. “Вестник Азии” (1914-1917), голова української громади Манчжурії; згадуваний уже Микита Шаповал – видатний політолог і соціолог, дослідник робітничого питання і національного руху; з покоління Другої світової війни – поети Леонід Лиман, Володимир Біляїв; прозаїк Василь Гайворонський, поетеса, прозаїк і художниця Емма Андієвська, одна з найоригінальніших постатей української літератури, а вже в наш час – видатний мовознавець Олександр Гаркавець, який уперше описав вірмено-кипчацьку та урумську мови.

Історію з’яв української професійної культури на Донеччині можна починати з 80-х років позаминулого століття (фольклорну творчість тут оминаємо), коли в Маріуполі, де було створено перший на Донеччині театр, виступали П. Саксаганський, І. Карпенко-Карий, М. Садовський; сюди приїздили трупи М. Кропивницького, М. Старицького.

До речі, тим, хто дотримується версій про відрубність Донеччини від усієї України, а особливо зловживає протиставленням Донбасу Галичині, цікаво буде знати, що ще 1902 р. на Донбасі поширювалися політичні летючки з Галичини (див.: “Робітничий клас і українське національне питання”, с. 4). Пояснюється це просто: на Галичині, на нафтових промислах Дрогобиччини, організований робітничий рух розвинувся раніше, ніж на Донбасі, і там був досвід, яким нафтовики готові були поділитися із шахтарями.

В літературі донецька тематика вперше з’являється в творчості Бориса Грінченка, який учителював на Донеччині. В оповіданнях “Каторжна” (1888), „Панько” (1893), „Батько та дочка” (1893), “Серед чужих людей” (1890) зі співчуттям змальовано злиденне життя й жахливі умови праці шахтарів. Разом з тим шахтарське середовище з його пиятикою, вульгарністю й суржиковою мовою постає як чинник деморалізації та денаціоналізації села. Можна, звичайно, говорити (і багато говорилося) про обмеженість народницького ідеалу письменника, але й заперечувати правдивість змальованих ним картин не доводиться. Як і його щирого співчуття до тяжкої долі шахтарського люду, що особливо знайшло вираження в оповіданнях “Панько”, “Батько і дочка”.

Донеччині (вчителював у Бахмутській духовній семінарії в 1889-1901 роках). Для нього Донеччина – „рідний край”, і в його „Донецьких сонетах” уперше постають ліричні пейзажі цього краю, оповиті роздумами про історію, про соціальні колізії життя. Він приєднався до маніфесту Михайла Коцюбинського із закликом розширювати ідейно-тематичні обрії української літератури, виходити за межі села, писати про інтелігенцію, робітництво, і його оповідання засвідчували поважність намірів наших реформаторів.

Учителював на Донеччині (в 1899-1908 роках) і молодший колега Чернявського, його учень Спиридон Черкасенко. Як і Чернявський, він пише про тяжку працю та безпросвітний побут шахтарів, але й пристрасно заперечує недоброзичливі стереотипні уявлення про них.

Ви смієтесь, що п’Яний я?

Та байдуже мені!

Горить, болить душа моя

І серце все в огні… На чужий присуд: “Тварюка він”, – поет відповідає:

… Дурні! Дурні!

Як вийде з голови

Колись той хміль, то – навісні –

Заплачете і ви!.. У прозі Черкасенка маємо картини шахтарського побуту й праці; участь шахтарів у революції 1905 року відгукнулася в його творчості образами молодого покоління шахтарів, які стають на шлях боротьби за визволення від експлуатації (“Страйк”, “Повинен”, “В шахтах”, “Сашків кінець”). 1909 року вийшла збірка його оповідань “На шахті”.

Критика давно звернула увагу на те, що українська література не тільки раніше за російську звернулася до зображення боротьби робітництва (І. Франко написав повість “Борислав сміється” 1881 року, коли ні в російській, ні в західноєвропейських нічого подібного не було; Е. Золя написав свою “Прорість” 1885 року), а й шахтарів Донеччини “побачила” раніше. Нариси О. Серафимовича “На заводе”, “Под землей”, “Под праздник” з’явилися 1899 року. Більше того, мотиви шахтарських оповідань Б. Грінченка відгукнулися в російській літературі. Сюжет оповідання “Панько” переказано в книжці Лібермана “В угольном царстве”, що з нього, як відомо, скористався Пільняк у своєму “Голом годе”, а сюжет “Батька та дочки” повторив російський письменник А. Свирський у своїй повісті з життя шахтарів “Чорні люди” (Ів. Ткаченко. “Донбас у художній літературі”. – “Забой”, 1930, ч. 6, с. 36-37).

У радянській українській літературі першим визначним твором, пов’язаним з Донеччиною, стала поема Володимира Сосюри “Червона зима” (1921). Хоч того ж таки 1921 року вийшла поетична збірка Миколи Хвильового “Молодість” з програмовим віршем-звертанням “Рудням” і невипадковим посиланням на Франка.

О рудні, ваше свято,

Вітайте жебрака.

Приніс вам слово-злато

Яскравого Франка. І в цій збірці, і в наступній – “Досвітні симфонії” (1922) – М. Хвильовий намагається ввійти в роль пролетарського поета, але залишається на рівні декларацій: “Аз єсьм робітник”, “Моя блюза пахне – вугіллям”… Завод і шахта – швидше екзотичне тло романтичних пристрастей поета: “Ми проходили повз шахти… //Ми – любовниця і я//… І звернули ми на стежку//… чи то в сонце увійшли? //…Метушилася заграва: //в спогад бив прозорий шлак, //Леопардило м’язами – //… Я як криця був міцний…” Але його патетичні тиради „електричному вікові”: „Отче наш, електричної системи віку, да буде твоя непохитна воля там – на землі, як тут у заводі”, – справляли велике враження на молодих українських літераторів і переорієнтовували їх із села на місто.

Pages: 1 2 3

Збережи - » СКЛАДОВА УКРАЇНСЬКОЇ КУЛЬТУРИ . З'явився готовий твір.