Була поширена в Данії, Швеції, Норвегії, Ісландії й на Фарерських островах і одержала (за аналогією з німецькою баладою) назва «народна пісня». Позначає віршований добуток оповідального жанру з декількох чотиристопних строф (у дві або чотири рядки) з однорядковим або двустрочним рефреном. Балада складалася й існувала в Скандинавії у вигляді усного пісенно-танцювального жанру приблизно з початку XIII і до кінця XV в., але виконувалася в селянському середовищі й пізніше. Про популярність балади в епоху її розквіту говорить, як це ні парадоксально, сама нечисленність і характер «записів», зроблених у ту пору.

Найчастіше це - проби пера: рефрени або окремі рядки, залишені на полях рукописів теологічного або юридичного змісту. Найбільше примітно саме древнє свідчення існування балади - строфа, записана на карті Гренландії датським картографом Клаудиусом Клавусом в 1425 р. Вичерпавши, очевидно, всю свою фантазію, він позначав ріки, півострови й гори по черзі наступними словами балади, тобто першим, що прийшло йому на розум. Народні пісні швидше за все знали все - так до чого їх записувати? Перші повні й досить численні їхні записи з’являються тільки з настанням епохи Ренесансу в дамських альбомах (мода на них прийшла з Німеччини). Найбільш відома так звана «Серцева книга» ( 1553-1555), що одержала свою назву по конфігурації обріза. Згодом з’являються й чисто баладні збірники: наприклад, рукопис із 200 народними піснями із книжкових зборів Карен Брахе ( 1580-е рр.) і перше в Європі друковане видання народних балад (1591) - «Книга ста пісень» датського історіографа А. С. Веделя.

Однак систематичне збирання й видання балад почалося тільки в першій половині XIX в. на хвилі романтичного інтересу до народної культури: у Швеції - А. А. Афцелиусом і е. Г. Гейером, в Ісландії - С. Грундтвигом і Иоуном Сигюрдссоном, на Фарерських островах - В. У. Хаммарсхаймом і Х.К.Лунгбю, у Норвегії - М.Б.Ланстом і С. Бугге й, нарешті, у Данії - Свеном Грундтвигом ( 1824-1883), зачинателем, мабуть, самого великого фольклористического проекту у світі - видання «Стародатских народних пісень», закінченого групою вчених лише в XX в.: останній 11 тім (мелодії балад) вийшов в 1960 р., почате видання в 1853-м.

У ході роботи над науковими виданнями випускалися численні популярні збірники, при підготовці їх найбільше ясно виявилися два основних підходи: перший мав на увазі реконструкцію ідеальної «праоснови», нібито подвергшейся «псуванню» через довгострокове побутування в народному середовищі; другий обмежувався лише самою необхідною язиковою корекцією тексту, тобто повертав до ідей Грундтвига, що считали кожний записаний варіант наділеним унікальною художністю (і тому включали у своє «Збори» всі варіанти). По змісту балади традиційно й досить умовно, відповідно до класифікації все того ж Грундтвига, дотепер підрозділяються на: героїчні - з персонажами з еддических пісень («Старий Тор»), напівказкових car «про древні часи» («Альф з Оддерскера»), французького героїчного епосу й нижненемецкой героїчної поезії («Хольгер Датський і Дидрик»),

у баладах цього типу переважають бурлеск і романічний гумор; легендарні - з героями із числа святих («Святий Олав і тролі»), що включають у себе елементи комізму й католическо-християнської моралі; чарівні (іноді ще називані казковими) - у них героям протистоять демонічні надприродні сили, що сприймалися серйозно (типовий приклад такого роду балади відомий по шиллеровскому перекладанню сюжету про лицаря, що поспішає на весілля, зустрічає в лісі ельфові й, отруєний на смерть танцем з нею, доскакавши до будинку, умирає);

історичні - повествующие про легендарні епізоди із приватного життя історичних героїв (типу балад про короля Вальдемарі й спаленої в лазні його коханці Тове); нарешті, самі численні лицарські - або, по суті, побутові, до яких відносять всі інші балади (крім деяких по числу жартівних), у їхній основі - конфлікт героя або героїні із сімейним або общинним середовищем, її звичаями й законами, що дозволяється звичайно трагічно (хоча зустрічаються й виключення, що підтверджують це правило); найчастіше в лицарських баладах використовуються мотиви викрадення нареченої, зради чоловікові, помсті за вбивство родича або за невірність і т.п.

Дія всіх балад всіх типів найвищою мірою драматично, воно завжди доводиться на кульмінацію конфлікту, вся інша інтрига або реферується у двох-трьох віршах, або вважається відомою. Найважливіший елемент скандинавської балади - ліричний рефрен, що коментує дію або обстановку виконання пісні.

Найчастіше він підбирався або складався за принципом контрастності: виконання, наприклад, що згадувалося трагічної балади про ельфа й лицаря, що скакає на своє весілля, супроводжувалося радісним кличем: «А танець легко пливе по галявині!» Як передбачається, виконавці балади ставали в коло або просувалися по лузі або галявині ланцюжком, взявшись за руки й роблячи два кроки праворуч, крок ліворуч і т.д. Вів пісню заспівувала, що іноді варіював її слова й сюжетні ходи відповідно до відомими всіма фольклорного «формулами» (тобто устояними лексико-синтаксичними баладними зворотами). Саме в такому виді виконання балад зберігалося подекуди на фарерських островах аж до середини XX в., і деякі дослідники мали можливість спостерігати його навіч.

У Росії переклади скандинавських балад з’явилися в 30-е й в 50-е рр. XIX в. (Ф. Коні, Д.Ознобишин і Н.В.Берг). Цікава чи доля не найпоширенішої з них «Сила арфи»: як переконливо показала Н.П. Копанева, перекладання її на росіянин Д.Ознобишиним (одним з поетів пушкінської пори) виявилося настільки вдалим, що воно міцно ввійшло в російську народну традицію у вигляді широко відомої пісні «По Дону гуляє…». Всю другу половину XIX і більшу частину XX в. нові переклади скандинавської балади в Росії практично не з’являлися. Представницькі збірники її стали друкуватися в нас у країні лише з кінця 1970-х гг.