Неоднозначна кваліфікація прийменників, різні підходи до характеристики його значення та відсутність вичерпного опису прийменниково-відмінкових конструкцій зі значенням мети (крім загальновідомих праць З. І.Іваненко) зумовлюють актуальність дослідження

У кваліфікації, тлумаченні прийменників слід вирізнити суто морфологічний, синтаксичний, лексико-семантичний і функціонально-семантичний. Прихильник синтаксичного підходу Д. М.Овсянико-Куликовський виходив з того, що прийменник є частинкою речення і служить “для зв’язку додатків й обставин з іншими частинами речення” [Овсянико-Куликовский 1912: 264], а О. О.Шахматов за основу брав частиномовний статус прийменників (морфологічний критерій) і вважав, що основним призначенням прийменника виступає “вираження граматичних відношень між іменниками, з одного боку, з іншими іменниками, прикметниками, дієсловами, з іншого” (функціонально-семантичний) [Шахматов 1941: 504]. Диференційні ознаки прийменника як частини мови постійно еволюціонували в лінгвістичній науці. Крім наголошення функції вираження відношень між предметами, предметами і діями (О. Х.Востоков, М. П.Івченко, Б. М.Кулик), між іменниками, іменниками і дієсловами (О. О.Шахматов, Б. М.Кулик), зв’язку членів речення (Д. М.Овсянико-Куликовський), додавалися також: 1) незмінюваність (В. С.Ільїн) (за: [Історія 1987: 332], 2) реалізація залежності іменника або його еквівалентів від інших слів у реченні; 3) вказівка на підрядні відношення між словами (А. С.Колодяжний) [Сучасна 1969: 474]; 4) засіб вираження граматичних зв’язків і відповідного семантико-синтаксичного відношення (І. М.Уздиган) [Сучасна 1997: 455]. Більшість мовознавців стверджує, що прийменник не має “самостійно виявленого лексичного значення” [Курс 1951: 332] й основним призначенням його постає виявлення “синтаксичного керування непрямими відмінками іменних частин мови, вносять у відмінкові форми специфічні смислові відношення” [Там само: 332]. Хоча не констатується, чим забезпечується така видозміна смислових відношень. І тому прийменник тільки “розвиває, доповнює, посилює те значення, що належить самій відмінковій формі” [Шахматов 1941: 504], водночас вторинним прийменникам притаманна автономна семантика, оскільки вони “пов’язані виразними мотиваційними зв’язками з відповідними джерелами свого формування” [Сучасна 1997: 456]. Водночас непоодинокими постають тлумачення прийменника як морфеми (В. О.Богородицький, І. О.Бодуен де Куртене, В. В.Виноградов, І. Р.Вихованець, Є. Курилович, І. І.Мєщанінов, О. М.Пєшковський, О. О.Потебня та ін.), що особливо яскраво наголосив Є. Курилович у твердженні, що прийменник – це “не слово, а морфема (а інколи “субморфема”, яка утворює єдність з відмінковим закінченням)” [Курилович 1862: 66]. Очевидно, компромісним твердженням слід вважати думку В. В.Виноградова щодо віднесення прийменників до часток мови, оскільки вони „пов’язані з технікою мови” і „перебувають на межі слів і морфем” [Виноградов 1986: 30]. Це послідовно виявлено і в самому тлумаченні прийменника лінгвістом, які „служать для вираження просторових, цільових, присвійних, обмежувальних та інших відношень між об’єктами або таких самих відношень об’єктів до дій, станів і якостей” [Там само: 555], і тому цілком логічним постає заперечення В. В.Виноградовим за прийменниками статусу повнозначних слів, оскільки власне значення прийменника “не може виявлятися поза зв’язком з відмінковою формою якої-небудь назви особи або предмета” [Там само: 555]. Подібні погляди надають викінченості концепції Є. Куриловича про те, що прийменник разом з іменником – „це не група слів, а слово, у якому прийменник виступає в ролі морфеми” [Курилович 1962: 66]. Тому прийменник постає “підморфемою“ складної морфеми, в якій вирізняються “прийменник + відмінкове закінчення”. Подібний погляд розвиває І. Р.Вихованець, який вважає прийменник аналітичною синтаксичною морфемою (синтаксичний аспект), оскільки він, на відміну від синтетичних морфем, виявляє відносну позиційну і варіативну незалежність, пор.: На березі → на правому березі; біля лісу → біля / коло вечірнього лісу. Основним призначенням прийменника виступає “переведення субстантива у прислівникову позицію” [Вихованець 1980: 14].

Окремо слід розглянути твердження про повнозначність прийменника. Так, І. К.Кучеренко наголошує, що прийменник “… співвідносний з явищами дійсності; як слово, він формує і виражає поняття про них, отже, має значення, яке прийнято називати лексичним” [Кучеренгко 1973: 14], підтвердженням чого виступає: 1) його перекладність, 2) наявність синонімів, 3) репрезентативність антонімів. Все це призводить до висновку: “Прийменник та іменник входять до складу словосполучення з своїми значеннями, які слід розглядати як

Повноцінні, хоча по-своєму специфічні, взаємно пристосовані семантичні складники змісту сполучення. Для аналізу їх можна вичленувати і розглянути кожен зокрема” [Там само: 14]. Такий підхід вимагає суттєвої корекції, оскільки прийменник тільки в комплексі з іменником набуває свого семантичного окреслення і може бути вичерпно витлумачений. Прийменникам не притаманна номінативна функція і тому вони позбавлені власного лексичного значення, водночас вони послідовно репрезентують подібно до відмінкових формантів релятивну функцію, що засвідчує їхню спорідненість і можливість кваліфікації як аналітичних синтаксичних морфем. У своїй функціональній спрямованості вони повністю наближаються до функціонально тотожних словозмінних формантів, що послідовно виявляється у спрямованості на реалізацію синтаксичних зв’язків і семантичних відношень. Їхній аналітично-морфемний статус підтверджується морфологічними (відсутність членування на морфеми із чітким окресленням кореневої та інших морфем), словотвірними (спрощення і згортання похідної структури), інтонаційно-фонетичними (здебільшого втрачають акцентну самостійність у мовленнєвому потоці й утворюють разом з наголошеним словом цілісне фонетичне слово), синтаксичними (не виступають самостійними членами речення) ознаками.

Статус прийменника у системі частин мови можна і витлумачувати крізь призму кваліфікації власне-лексичного значення прийменника шляхом вказівки ним на те чи інше відношення [Русская 1980: 710] та вказівки на відповідні часткові характеристики, що притаманні тим чи іншим підвидам загальних понять, наприклад, вказується на тип простору або спосіб репрезентації часу (час у його безперервному перебігу, час як застиглий відрізок [Там само: 710]. При цьому окремі дослідники наголошують, що “прийменник спроможний сам уводити ті “сутності”, через які встановлюються відношення” і тому не завжди постає релятором [Селивёрстова 1999: 28; пор. також погляд Дж. Міллера], підтвердженням чого виступають прийменники Біля, коло (рос. У, около, возле), що вводять простір, який безпосередньо прилягає до релятума. Цей простір постає у функції локатива щодо суб’єкта речення: Хлопець стояв біля / Коло хати. Сам денотат іменника Хлопець У цьому разі розширюється і включає у свій вияв локатив, що, очевидно, слід кваліфікувати як інтерпретацію.

Метою дослідження є встановлення особливостей сингматики прийменників зі значенням мети з простеженням семантичної специфіки іменникових компонентів. Це зумовлює розв’язання таких завдань:

1) встановлення первинних і вторинних прийменників, яким властиве значення мети; 2) вияв тематичних груп

ііменникових компонентів, у поєднанні з якими прийменники постають регулярними носіями значення мети.

Новизна дослідження полягає в тому, що впершее окреслено регулярність вияву іменникових компонентів з

прийменниками як репрезентантів семантики мети і встановлення найбільш частотних синтагматичних моделей

останніх.

Pages: 1 2 3 4 5 6