У добутках російських письменників початку ХХ століття, що відбили традиційний для російської інтелігенції шлях духовних шукань, часто поруч із героями-інтелігентами виявляються образи людей з народу, що виконують дуже важливу, концептуально-значиму роль: виконувати роль якихось провідників у мир народних сказань, у мир православно-релігійних вірувань, подань про Істину

Сходить така особливість художньої свідомості авторів до традицій усної народної творчості, росіянці класичної літератури: згадаємо хоча б знаменитого Провідника в пушкінській «Капітанській дочці», образи селян з «Оповідань мисливця» И. С. Тургенєва

Оповідання И. С. Шмельова й Е. Н. Чирикова, на наш погляд, представляють типологически подібну модель художнього втілення народного характеру: з явним ефектом міфологізації. Одним з найбільш доконаних створінь И. С. Шмельова можна вважати його оповідання «Під небом» (1910). Головним героєм його є селянин на прізвисько Дріб, що супроводжує городян-інтелігентів на полювання. Мифопоетическое початок, пов’язане із властивій творчості Шмельова прагненням співвіднести побутове із сакральним, додати розказаної історії онтологічну масштабність, виступає в подтекстово-асоціативному шарі оповідання, насамперед, у системі лейтмотивів, домінантним з яких стає мотив неба

Надалі Шмельов створює не одну талановиту варіацію цього улюбленого їм мотиву в багатьох своїх утворах. Серед самих доконаних - оповідання «Під небом» (1910). Глибоко ліричний, він проникливо розкриває тему духовного пошуку на перетинанні подтекстово-асоціативних образів, що створюють леймотивние «ланцюжка». Сюжет його простий: двоє городян-інтелігентів відправляються на полювання в супроводі провідника, селянина на прізвисько Дріб. «У нього був м’який, відкритий погляд, довірливий і смутний. У тихих дітей буває такий погляд» [1]. Дріб турбує ні багато, ні мало, як дума «про всю суть життя». Без її розуміння, уважає він, «душу не може розташовувати себе як треба» [1, 108]. Коли його вмовляли відступитися від таких щиросердечних турбот, «Дріб зітхав і дивився в небо. Він любив дивитися в небо» [1, 110]. Так на самому початку намечается розвиток мотиву спряженості духовних шукань людини з небом як з одним з вищих початків буття, у якому прихована головна розгадка всіх пошуків

Дріб був переконаний, що розуміння «всієї суті життя» принесе людині несказанну радість «навіть у самому тяжкому нестатку». І от тепер, при зустрічі з героями оповідання, він звернув на себе увага тим, що «в очах його билася радість» [1, 110]. « чиНе дозволив він своє настирливе питання «про суть»?» - думає оповідач, від імені якого ведеться оповідання [1, 108].

Дійсно, Дріб з гордістю сповістив про це, і «в очах його тремтіла світла впевненість, що те, що він довідався й тепер носить у собі, - найважливіше й безсумнівне для нього» [1, 110]. Переворот у його душі зробив пустельник, старий Сопрон. Натхненне оповідання Дробу про Сопрона малює перед читачем образ народного бунтаря-заступника, від якого віє билинною силою. Вийшовши в старості в лісову глухомань, Сопрон залишився для людей центром духовного притягання: «И так він до серця приймати міг, що вся-те тягар пропадав» [1, 114]. Розмова про незвичайну людину ведеться в нічному лісі. - Шмельов не випадково «висвітлює» його «тихим світлом» Дівочих Зір, яскравих зірок біля Чумацького Шляху. Саме образ неба виявляється в оповіданні Шмельова самим багатогранно-поетичним способом-лейтмотивом. Тут, на початку оповідання, воно виникає, привносячись звучання мотиву спряженості духовних шукань людини з високим зоряним початком. Мотив цей стане в прозі Шмельова одним з ведучих

В оповіданні «Під небом» Шмельов занурює читача в стихію поетичних народних сказань, повір’їв, зв’язаних зі світлою мрією про щастя. Дріб веде мисливців на Провал-Болото семи верст навкруги, куди люди не ходять. А тим часом десь там є «така краса божа, такий рай, що у всій землі немає такого раю!» [1, 120].

Але бачив його тільки дід Сопрон так сам Дріб, а люди бояться смерті: «Немає в них духу сили піти й побачити щастя!». Дріб вірить: «…коли побажати сильно, всім духом, так можна знайти…» [1, 120]. Як видно, письменник дає тут ще один естетический варіант «живого життя» найдавнішої притчі про праведну землю. У шмелевской інтерпретації мрія про соціальну справедливість здобуває риси Божественної, райської краси

Поетично оттеняет цю притчу й розказана Дробом легенда про походження Провалу: як перетворилися з волі Миколи Догідника тутешні землі в болото, - через боярську жорстокість, - сам боярин - у вічно тужного птаха випь, дочка його, добра бояришня, - у білу лебідь, а мужики - у лебедів. Вигляд людський може повернутися до них, коли «один раз ранком» «прийде правда й наступить рай земний» [1, 136]. От чому Дріб ніколи не полює в цих місцях, не піднімає рушницю на птахів. Помітимо, що тут уперше в Шмельова виникає образ Святителя Миколи, любимейшего в нашім народі Святого, і тісно зв’язаний саме з його образом мотив християнського чудотворения.

Значення прекрасних повір’їв виявляється, по Шмельову, надзвичайно важливим для сучасного життя. Незважаючи на те, що «білий день вів за собою все, що було вчора, що буде завтра», оповідач виявляє в собі відчуття присутності світлої казки, аж ніяк не збіглої з ніччю: «Не вона чи розлита навкруги, у цій хащі… у чуемих недалеко трясовинах, у світлих голосах ранку…» [1, 138]. Це почуття в душі героя росло й підсилювалося. «Десь у глибині себе я почуваю іншу силу, - зізнається він, - рідне, близьке й потужну, як життя, як мир, як це всеохоплююче небо, вона входить у мене, втягується, як земні соки в породжену ними травинку. І я близький їй, цій споконвічній силі, розлитої широким потоком… у сонце й під небом… Вона брала мене й розчиняла. І я був її незначним шматочком, хробаком і гілкою осинки, і краплею роси, і лихому… І Дріб, що зігнувся, як болотний кустик, був близький мені, і сірий дятелок, що придивляється й безтурботний» [1, 139].

Не тільки цілющість пантеїстичного світовідчування затверджується тут Шмельовим. Почуття всеєдності буття в його неис-следимих, але благих для людини зв’язках, дає йому рятівну впевненість у своїй нерозривності з великим і прекрасним «божим миром». А людина прекрасна, по Шмельову, уже в силу того, що він частина цього миру. Про очі непоказного Дробу говориться: «И бачив я в них золоті крапки сонця, що відбивалося,» [1, 146].

Небо в багатогранно-символічній інтерпретації Шмельова -»всеохоплююче», що вселяє «потужну силу» у душу людини; у нього так любить дивитися Дріб; прекрасні срібні квіти, зустрінуті в обітованому місці, за Провалом, «золотими очами дивилися в небо…» Коли Дріб і його супутник заблудилися в болоті, небо вселяє в них віру в щасливий кінець: «Над нами було тихе небо, північне ніжне небо, ледве торкнуте золотий лазур’ю… І не було страху під таким небом…» [1, 147]. Однак, коли їхнє положення стало критичним, сприйняття миру змінилося: «Снову нас сторожили таємниця, невидима, байдужа… І знову був страх під цим далеким небом» [1, 147]. Вірно замічено И. Ільїним, що в добутках письменника «вся природа повна таємниці й змісту», що образи створюються Шмельовим «відповідно до основного закону духу, у силу який мир озивається людині тими голосами, який волає сама людина» [2]. Людина ж у Шмельова в його відношенні до миру проявляє себе, як видно, по-різному: і з довірою до нього, і, одночасно, з почуттям туги й страху перед непізнаністю його таємниць

Екзистенціальна самітність людини перед цією непізнаністю шмелевские герої завжди избивают знаходженням віри. Починаючи з оповідання «Під небом», у добутках письменника розвивається концептуально-концептуально-значимий мотив необхідності «сили духу», духовно-моральних зусиль для досягнення мети. Саме разюче полягає в тім, що творчість Шмельова - рідкий для літератури Срібного століття приклад, коли автор виявляє читацькому миру героїв, дійсно, що зуміли знайти так що важко дається многим Істину, міцну духовну опору у вірі, і саме в неї православному розумінні

Герої ж, яким ця Істина відкрилася, як відкрилися Дроби і його супутник простору світлої води, чистих далечіней, прекрасних квітів і білих, блискаючих у золотому просторі птахів (чудова символіка цієї кульмінаційної сцени оповідання), знаходять для себе вже неизбивное почуття радості й «світлої впевненості»: Дріб переконаний, що, «коли хто зрозуміє всю суть життя, так така в ньому може відбутися радість… І всі йому радісно! І сонечко, і дощичок» [1, 108]. Так з мотивом «сили духу» тісно переплітається в Шмельова ще один найважливіший мотив усього його творчості - мотив радості, що дає людині прилучення до православної віри

Виявляється у зв’язку із цим тут і тісно сполучений з євангельськими завітами мотив дитячої чистоти й довірливості як стан безконфліктного прийняття Божественних Істин («Будьте, як діти…»): недарма ж Шмельов згадує про дитячий погляд Дробу

Pages: 1 2