Поема Н. В. Гоголя «Мертві душі» (1835- 1841) належить до тих незастаріваючим творам мистецтва, які ведуть до масштабних художніх узагальнень, піднімають корінні проблеми людського життя. В омертвінні душ персонажів (поміщиків, чиновників, самого Чичикова) Гоголь бачить трагічне омертвіння всього людства, сумовитий рух історії по замкнутому колу. Джерела духовної порожнечі людини криються, по думці письменника, не тільки в соціальних умовах, але й в особливостях психічного складу особистості (рівною мірою ставляться до «мертвих душ» і поміщики-кріпосники й сам ділок-набувач Павло Іванович Чичиков). Прийоми реалістичної типізації Гоголя прекрасно вловив Пушкіна. «Він мені говорив завжди, - згадував автор «Мертвих душ», - що в жодного письменника не було цього дарунка виставляти так яскраво вульгарність життя, уміти окреслити в такій силі вульгарність вульгарної людини, щоб весь той дріб’язок, що вислизає від очей, мигнула б крупно в очі всім». Саме тому персонажі гоголівської поеми - це, говорячи словами В. Г. Бєлінського, « знайомі незнайомці ».

Образ ділка-набувача Павла Івановича Чичикова типовий. Лихо, однак, не в тім, що Павло Іванович - «ділець» (у наше сучасне російське життя слово «підприємець» увійшло вже міцно й остаточно), а в його духовній ущербності, замаскованій вульгарності. Про цьому переконливо говорить у своєму есе «Микола Гоголь» Володимир Набоков («Новий мир», 1987, № 4). Мертвотність Чичикова підкреслюється повною відсутністю змін у його «духовній» житті, заглибленістю в суєту. Бричка Павла Івановича довго не сходить із якогось зачарованого кола

Доля героя, як показує Гоголь, вічно вертається «на круги свої» (кожна нова афера кінчається викриттям, що, у свою чергу, не заважає «непотопляемому» Чичикову знову й знову починати все з нуля). Біографія Павла Івановича - зразок найглибшого психологічного дослідження. Гоголь пише про свого героя: «Не заглянь автор поглубже йому в душу, не ворухни на дні її того, що вислизає й ховається від світла, не вияви сокровеннейших думок, яких нікому іншому не довіряє людина… і всі були б радешеньки й прийняли б його за цікаву людину». Життя Чичикова підпорядковане однієї мети - збагаченню заради досягнення комфорту, «всіх удо-вольств», «усяких статків»: екіпажів, відмінного будинку, смачних обідів…

Ця примітивна мрія й харчує невтомну енергію «негідника», що відмінно пам’ятає батьківський наказ «найбільше берегти й збирати копійку». Співчуття до людей повністю витравляється із серця героя (кидає напризволяще спившегося вчителі, віддає начальника по службі, радується високій смертності селян), поступаючись місцем віртуозному вмінню догоджати потрібним особам. У міському училищі Чичиков вибивається в улюблені учні своїм «старанністю й охайністю», повністю осягає «дух начальника», що цінував у своїх підопічні покірність

На службі в казенній палаті Павло Іванович домагається розташування «неприступного» повытчика. «Нарешті він пронюхав його домашнє, сімейне життя… переїхав до нього в будинок, зробився потрібною й необхідною людиною, закуповував і борошно й цукор, з дочкою звертався, як з нареченою, повытчика кликав папенькой і цілував його в руку…» Словом, у Чичикове виявляється всі, «що потрібно для цього миру: і приємність у зворотах і вчинках, і жвавість вделах.

З такими засобами добув він у нетривалий час те, що називають хлібне містечко, і скористався їм відмінним образом». Приїхавши ж у губернське місто N, Павло Іванович уміло лестить місцевим чиновникам. «Губернаторові натякнув якось мимохіть, що в його губернію в’їжджаєш, як у рай, дороги скрізь оксамитові…

Поліцмейстерові сказав щось дуже утішне щодо міських будочників…» - дивну здатність пристосовуватися до нового співрозмовника демонструє Чичиков у розмовах з поміщиками. Досить зрівняти бесіди з Маниловим і Собакевичем про міських чиновників

Безпринципне підстроювання Павла Івановича під чергового співрозмовника відбиває граничну ощадливість героя: зі спілкування з тим або іншою людиною він намагається покористуватися (купити мертві душі, домогтися просування по службі). Свою роль грають, звичайно, знання реального життя й певні акторські здатності. Малюючи в першому розділі портрет Павла Івановича, Гоголь спеціально підкреслює «невизначеність», «аморфність» Чичикова: «У бричці твір з оллсоч © 2005 сидів пан, не красень, але й не дурної зовнішності, ні занадто товстий, ні занадто тонкий; не можна сказати, щоб старо, однак ж і не так, щоб занадто молодий». Така зовнішність дозволяє героєві швидко міняти психологічні маски (у розмові з Маниловим Чичиков нагадує захопленого юнака, у бесіді із Плюшкиным - навченого життям і добромисного пана). Треба ще раз підкреслити, що всі «таланти» Павла Івановича служать лише однієї мети - збагаченню (умілі спекуляції в міському училищі, новий спосіб одержання хабарів на «хлібному містечку», будівництво казенного будинку й обкрадання скарбниці, змова з контрабандистами під час служби на митниці, афера з мертвими душами).

Щирі людські почуття далекі Чичикову. Радість доставляє йому тільки одне - вигідна угода. Згадаємо, що він навіть «співає» після того, як вдається вигідно придбати мертві душі в Плюшкина. Вульгарність Чичикова проявляється й у міркуваннях про гарну блондинку, зустрінутої після відвідування Ноздрева.

У голову героя приходить думка не про красу, а про можливе багатство незнайомки: «Адже якщо, покладемо, цій дівчині так додати тысячонок двісті приданого, з її б міг вийти дуже, дуже ласий шматочок». Образ паскудника Чичикова, як мені здається, універсальний, не прив’язаний до якогось певного історичного часу. «Чичиковщина» аж ніяк не вичерпується однією корисливістю. Вона являє собою силу суєтної вульгарності, внутрішньої порожнечі, дріб’язковості, фальші

И вона, на жаль, проявляє себе в будь-яку епоху… У фіналі поеми Гоголь намічає деякі перспективи духовного відродження героя (про цьому докладно говориться в другому томі «Мертвих душ»), міркує над можливістю подолання вульгарної «омертвілості», «незайманості» миру. Подолання зла полягає, по думці письменника, не в соціальній перебудові суспільства, а в розкритті невичерпного духовного потенціалу російського народу. Виникає образ нескінченної дороги й птаха, що несеться вперед,-трійки

У цьому неприборканому русі відчувається впевненість Гоголя у великому призначенні Росії, у можливості духовного воскресіння людства