З образом Івана Павловича Ш., двадцатисемилетнего конторського що служить, раскаявшегося нігіліста, асоційований И.И.Іванов, убитий у листопаді 1869 року Нечаєвим і його групою по політичних мотивах і відповідно до принципів «Катехізису революціонера». Своєрідне художнє переломлення в образі Ш. одержали деякі факти біографії фурьериста й петрашевца, потім «раскаявшегося нігіліста» Н.Я.Данилевського (1822-1885), а також самого Достоєвського

«Це було одне з тих ідеальних російських істот, - сказано про Ш. у романі, - яких раптом уразить яка-небудь сильна ідея й відразу разом точно придавить їх собою, іноді навіть навіки. Упоратися з нею вони ніколи не в силах, а ввірують жагуче, і от все життя їх проходить потім як би в останніх корчах під свалившимся на них і наполовину зовсім що вже роздавив їхнім каменем». Прізвище «Шатав» пов’язана з темою «шатости» росіянці інтелігенції й сходять до чорнових записів Достоєвського: «Шатость у всьому двохсотлітня», «шатость, сумбур, па дение кумира», «про суспільство: або байдужість, або хитання».

Ш. народився кріпаком В.П.Ставрогиной, був учнем Степана Трохимовича Верхо-венского, учився в університеті й був виключений після однієї студентської історії, женився по жагучій любові на бідній гувернантці, що залишила його через три тижні, довго скитался по Європі, був в Америці, де спробував роль пролетаря. За кордоном Ш. радикально міняє деяких з колишніх соціалістичних своїх переконань («перескочив у протилежну крайність»), а також підпадає під найсильніший вплив Ставрогина. Ш. хоче порвати із суспільством Верховенского й віддати «нашим» зариту в затишному місці підпільну друкарню, але, як повідомляє йому Ставрогин, Петро Верховен-ский зовсім не збирається його відпускати, а має намір винищити Ш. «як занадто багато знаючого й здатного донести». Ш., однак, набагато більше, ніж власне життя, хвилює духовна історія Ставрогина. «Я нещасна, нудна книга й більше нічого покамест… Але гинь моє ім’я! Справа у вас, а не в мені… Я людина без таланта й можу тільки віддати свою кров і нічого більше… Гинь же й моя кров!.. Ми дві істоти й зійшлися в безмежності… востаннє у світі», - волає він до обожненого вчителя, у який полум’яно й беззавітно вірить. «Як могли ви затерти себе в таку безсоромну, бездарну лакейську безглуздість! - гнівно докоряє він учителі, довідавшись, що той має відношення до суспільства «наших». - Це чи подвиг Миколи Ставрогина!» Ш. ставиться до тих героям Достоєвського, хто, як і автор, все життя «свідомо й несвідомо» мучається «існуванням Бога».

На пряме запитання Ставрогина: «Віруєте ви самі в чи Бога ні» - Ш. відповідає: «Я вірую в Росію, я вірую в її православ’я… Я вірую в тіло Христово… Я вірую, що нове пришестя відбудеться в Росії… Я… я буду вірувати в Бога». На думку К.В.Мочульского, ідейне роздвоєння Ш. перетворюється в особисту трагедію. «Достоєвський робить його провісником свого національних-національної-релігійно^-національного credo і вводить у його історію великий автобіографічний матеріал». За словами С.Н.Булгакова, «Ш. у відомому змісті теж є одне з реальних відображень Ставрогина, його вампирних двійників, яких він напустив навкруги себе і які присмоктували до серця й пили кров своїх бранців. …Якщо придивитися ближче, то всі полум’яні твердження Ш., начебто утримуючі щирі, а до певної міри навіть аксіоматичні положення, страждають, однак, релігійною двозначністю…

Ш. зайнявся релігійною ідеєю національності в такий час, коли він ще не мав віри в Бога, хоча й жагуче хотів неї мати; у народ-богоносец він повірив раніше, ніж повірив у Бога, і ця примара, за яким він погнався, і ця мрія, на яку він затратив хоча й нескладні й небагаті, але зосереджені сили свого духу, спотворили його духовну особистість. Він теж зробився жертвою провокації й обману - невіруючий проповідник ідеї народа-богоносца… Роблячи настільки надмірний наголос на ідеї особности, національності релігії, Ш. упадає в явний конфлікт із християнством, проповідь якого звернена до всіх мов…

У Ш. порушене релігійна рівновага…» В.П.Полонский, коментуючи диспути Ш. і Ставрогина, уважав їхнім вираженням гострого релігійного сумніву й невір’я Достоєвського: «Ставрогин і Ш., дві сторони його власної душі, роздвоєної й що сумнівається, невіруючої й верующей одночасно. Якщо однією стороною її він з несамовитістю запевняв, що вірує, хоче вірити, - іншою її половиною піддавав осміянню цю віру, знущався з неї, блюзнив, захоплюючись у те горно сумнівів, у те заперечення Бога, якого, по його власних словах, не було навіть на Заході»

Традиція російської філософської критики бачить Ш. до кінця роману вже зціляється, що припадає до «ніг Иисусовим» - тому свідчення несамовите оповідання про повернення його дружини, народженні ставрогинского дитини, названого на честь Ш. Іваном; «светозарная блискавка розріже тьму, у душі Ш. дзенькає гімн любові, радості, всепрощення, - він зцілений. Але… не призначено було Ш. повідати людям про своє зцілення» (Булгаков).