У зображальній площині твору апробовано ідею поєднання народно-визвольного повстання з гуманістичними цінностями. Сава Чалий – лицар з широким кругозором, зі своїми шляхетними уявленнями про честь і гідність, прагне воювати, не переступаючи межі в неминучому кровопролитті, за якою національні та класові інтереси неодмінно вступили б у суперечність із загальнолюдською мораллю.

Сава з гіркотою зауважує: «О ненько, моя рідна Україно! Невже ж тобі судилося весь вік топить своїх синів у братній крові, палить і нищить все вогнем затим, щоб, утопившись і потерявши діток славних, ти надівала знов ярмо і тяжко знов під ним стогнала…» [2, 318].

Той народ, якого Голий вів на боротьбу з ворогом, поступово перетворюється на збіговисько гайдамаків, яких уже не вабить хліборобська праця, домашній сімейний затишок. І, розуміючи безвихідь подальших дій, спрямованих на нищення людського в людині, Сава не може байдуже спостерігати за ситуацією, пропонує свій план: перечекати, зібратися на силі, добре озброїтися, а вже потім «…візьмемо верх, – …тоді усіх панів заставим поважати нашу віру, дать суд і пільги посполитим!» [2, 313].

Проте розум, затьмарений жагою помсти, смерті, не здатен тверезо подивитися на дійсність, і Сава залишається сам. Це – найважливіший момент трагедії, розрив з народом – головна причина, яка приводить Чалого до ворожого табору, згодом – до загибелі.

Отже, типова ситуація – ватажок і маси. Кожен народ має два обличчя: одне діаметрально протилежне іншому, одне належить більшості, друге – меншості. Меншість завжди є відображенням більшості в позитивному або негативному значенні. Отже, народ породив Саву зрадником, не зрозумів його, не підтримав, відштовхнув, а потім так гнівно затаврував навіки у пісні «Ой був на Січі старий козак».

То ж чи завжди народ є останньою справедливою інстанцією в оцінці вчинків своїх представників? Історія свідчить, що наша людськість була дуже непередбачувана у своїх діях, імпульсивна та жорстока. Охлократія (влада народу) – страшна, дика сила, здатна на

Руйнацію не лише культури, волі, а й на знищення тих, хто так чи інакше не відповідав вимогам натовпу, визнаючи значимість людини тільки після її загибелі.

Карпенко-Карий намагався бути чесним у змалюванні свого героя, підкресливши велику трагедію особистості, яка, опинившись у критичній ситуації, на мить втратила себе. Вічне «бути чи не бути» постало з усією безповоротністю, глухий кут настільки глухий, що психіка Сави, захищаючись, переводить думки в площину особистого: «… повернув би я своє життя на мирне, тихе господарство» [2, 307] разом із шляхтянкою Зосею. Герой твору приречений на тяжке моральне випробовування, коли людині доводиться платити за свій моральний вибір свободою, здоров’ям, а часом і самим життям.

І. Франко, говорячи про драму І. Карпенка-Карого, підкреслює: «…це трагедія перевертня, що для особистої користі йде на службу до ворогів і наслідком реакції здорових (?) останків національного життя гине в хвилі, коли його зрадницькі плани, здавалося, були близькі до здійснення» [3, 379].

Дозволимо собі не повністю погодитися зі словами критика. Адже «особиста користь» – надто несерйозна підстава для переходу на бік ворога. Драматург намагається підкреслити, що глибока внутрішня причина – розрив з народом. «Цей розрив і схилив чашу терезів, на якій була зрада» [4, 165].

Недарма цей розрив передував контргрі Шмигельського. Потоцький кинув на чашу терезів останній тягар – Шмигельського й Зосю – і чаша зради переважила чашу вірності. Але коли вважати гру Потоцького і Шмигельського причиною зради Сави, то п’єса втратила б свою суспільну значимість, адже провідна ідея твору полягає в тому, що можна бути або з народом, або проти нього. Середини немає. Сава розуміє невідхильність своєї загибелі й своє безсилля її відвернути: «Заросли мої шляхи тернами – немає повороту…нема!» [2, 344].

Передчуття трагедії пронизує твір, а монолог Чалого у дев’ятій дії останньої яви належить до найбільш трагедійних сторінок української літератури. За п’єсою Сава і Гнат – побратими, друзі, тим страшніша є сцена зудару двох сильних особистостей – їх розрив і вбивство «зрадника». Карпенко-Карий не применшує певної шля-

Хетності Сави, його витримка варта поваги. Автор змалював могутній і сильний характер, вчинки якого глибоко вмотивовані, отже переконливі.

Аналіз мотиваційних чинників свідчить, що Сава Чалий не може бути зрадником через низькі особисті якості. Це, швидше, жертва обставин, оточення, морального невдоволення; це індивідум, що хоче бути вільним, визволившись від традиційного для українця світогляду (колективне думання), «здатний розширити гаму можливості вибору і збільшити роль свого свідомого рішення» [1, 490].

У світовій літературній традиції неодноразово розроблялися варіанти ситуації зрадництва. До цієї теми зверталися А. Стрінберг «Ключі від раю», К. Гауптман «Іуда», І. Франко «Похорон», С. Черка-сенко «Ціна крові» та ін. Автори творів то роблять спробу виправдати зраду, то однозначно негативно ставляться до особи зрадника.

Спалах інтересу до цієї теми торкнувся й української літератури ХІХ століття, яка стала досить помітною частиною загальноєвропейського літературного процесу. Серед інших творів, присвячених проблемі відступництва, найвизначніше місце посідає трагедія «Сава Чалий» Карпенка-Карого, в якій автор, усупереч традиції, зображує Саву як людину, що є і жертвою обставин, власних амбіцій, і зрадником, передусім самого себе.

Згідно з теорією неоромантизму, страждання, викликані злочином (зрадою), завжди приводять до смерті, яка символізує спокуту й очищення.

Отже, твір Карпенка-Карого не просто засуджує зраду; Сава Чалий зраджує своє, духовно несвідоме військо, щоб зробити його свідомішим, прищепити моральність, і не його вина, а швидше, його біда, що народ не зрозумів свого ватажка.

Питання потребує подальшого дослідження в дусі сучасних віянь психоаналізу літературного героя.

Зоя Клименко

Література

1. Валіцький Анджей. В полоні консервативної утопії: Структура і видозміни російського слов’янофільства / Пер. з польськ. В. Моринець.– К.: Основи, 1998.– 710 с.

2. Карпенко-Карий І. К. Драматичні твори / Вступ. ст., упоряд. і приміт. Р. Я. Пилипчика; Ред. С. Д. Зубков.– К.: Наук. думка, 1989.– 608 с.

3. Франко І. Іван Тобілевич (Карпенко-Карий) // Франко І. Зібр. тв.: У 50 т.– К., 1982.– Т. 37.– С. 379.

4. Шнайдер І. Трагедія «Сава Чалий» Карпенка-Карого і українська історична драма ХІХ ст.- К., 1959.– 269 с.

Pages: 1 2

Збережи - » Сава Чалий – зрадник чи жертва? (за п’єсою Карпенкa-Карого «Сава Чалий») . З'явився готовий твір.