Потім я включаю програвач на повну потужність і кличу в гості Ленку Коновалову. Ми з нею вириваємо із шафи всі мамині плаття, починаємо міряти їх і танцювати. Ми танцюємо в довгих платтях, а ансамбль «Синій птах» надривається: «Не про-би-жайся на мене, не обижаа-а-йся, і не жалуй, і не клич, не достукаєшся до любові». А у вікно хльостає сонце

Потім Ленка йде. Я сідаю в крісло, закутуюся в плед і читаю. Зараз я читаю дві книги: оповідання Хулио Кортасара й п’єси Олександра Вампилова. Ці книги мамі подарували її підлабузники

У Вампилова мені дуже подобається: «Тато, до нас прийшов гість і ще один». А тато відповідає: «Васенька, гість і ще один - це два гості…» Я читаю й бачу перед очами К.К., і мені буває смутно, що все-таки він одружений і в нас більша різниця ввозрасте.

А в Кортасара в оповіданні «Кінець гри» є слова «невимовно прекрасно». Вони так діють на мене, що я піднімаю очі й думаю. Іноді мені здається, що жити - невимовно прекрасно. А іноді мені стає все неинтересно, і я запитую в мами: «А навіщо люди живуть?» Вона говорить: «Для страждань. Страждання - це норма». А тато говорить: «Це норма для дурнів. Людина створена для щастя». Мама говорить: «Ти забув додати - як птах для польоту. І ще можеш сказати - жалість принижує людини». Тато говорить: “Звичайно, принижує, тому що на жалість розраховують тільки дурні й дурки. Розумні розраховують на себе”. А мама говорить, що жалість - це жаль, співучасть у стражданні, і на ньому тримається мир, і це теж талант, що доступний не многим, навіть розумним

Але сперечаються вони рідко, тому що рідко бачаться. Коли тато вечорами будинку - мами немає. І навпаки. Якщо мами немає - тато читає газети й дивиться по телевізорі хокей. (У нас була нянька, що не вимовляла «хокей» і вимовляла «фокея»). Подивившись «фокею», прочитавши газети, тато вимагає мій щоденник і починає репетувати на мене так, начебто я глуха або перебуваю в сусідній квартирі, а він хоче, щоб я почула його через стінку. Коли тато кричить, я чомусь не боюся, а просто гірше розумію. Мені хочеться попросити: «Не кричи, будь ласка, говори спокійно». Але я мовчу й тільки моргаю

Іноді мама приходить досить пізно, однак, раніше батька. Вона бачить, що його дублянки немає на вішалці, жахливо радується. Швидко переодягається в піжаму, і ми з нею починаємо танцювати на килимі посередині кімнати, підкидаючи ноги, як ненормальні, обидві в піжамах і босоніж. У мами піжама в ромбик, а в мене в горошок. Ми радіємо, але пошепки, сильно роззявляючи роти, і нам буває невимовно прекрасно.

А коли в мами бібліотечні дні й вона цілий день будинку, готовить їжу на кілька днів, а батька немає до пізнього вечора, - от отут-те вона з’являється в мене в кімнаті, не з огляду на, що мені треба спати, а не розмовляти, і починає з мене варити воду

Вона говорить:

- По-моєму, він від нас пішов

Я говорю:

- А як же шкіряний піджак і джинси? Без них він не піде

- Але він може прийти за ними пізніше.

- Дурості, - говорю я. - Від мене він нікуди не дінеться

Однак я лякаюся, і в мене починає гудіти під ложечкою й щипати в носі. Я не представляю свого життя без батька. Я скочуся на одні трійок і двійки. Я взагалі кину школу й розкладуся на елементи. Я одержую гарні оцінки винятково заради батька, щоб йому було приємно. А мені самої вистачило б і трійок. І мамі теж вистачило б. Вона міркує так: «Три - це задовільно. Виходить, держава задоволена».

- Я с їм розведуся, - говорить мама

- Причина?

- Він мені не допомагає. Я сама заробляю гроші. Сама коштую в чергах і сама тягаю кошика

- А раніше було по-іншому?

- Немає. Так було завжди.

- Тоді чому ти не розвелася з ним раніше, десять років тому?

- Я хотіла забезпечити тобі дитинство

- Виходить, коли я була маленька й нічого не розуміла, ти забезпечувала мені дитинство. А зараз, коли я виросла, ти хочеш позбавити мене близької людини. Це зрадництво із твоєї сторони

- Ну й нехай.

- Ні, не нехай. Тоді я теж не буду з тобою рахуватися

- У тебе спереду все життя. А мені теж хочеться щастя

Я не розумію, як можна в тридцять п’ять років, маючи дитини, хотіти якогось ще щастя для себе. Але сказати так - не тактовно. І я говорю:

- А де ти бачила щасливих на всі сто відсотків? Геть тітка Ніна моложе тебе на п’ять років, худее на десять кілограмів, однак без чоловіка живе і їздить щодня на роботу на двох видах транспорту, дві години на один кінець. І займається якимсь хімічним машинобудуванням, щоб заробити на шматок хліба. А ти - працюєш через дорогу, любиш свою роботу, всі тебе поважають. Займаєш своє місце в житті. От уже п’ятдесят відсотків. Я - удала дитина. Здоровий і розвитий. Ще сорок п’ять. Нічим не хворієш - один відсоток. От тобі вже дев’яносто шість відсотків щастя, залишається чотири відсотки… Але де ти бачила щасливих на сто відсотків?

Назви хоч кого-небудь

Мама мовчить, роздумує - кого назвати. І справді - ніхто не щасливий на всі сто відсотків. «У кожній хатинці свої брязкальця». Або як я десь віднімала: «У кожного в шафі свій труп». Але маму не утішає чуже недощастя. Вона хоче свої відсутні чотири відсотки замість перших п’ятдесятьох. Сидить на моїй постелі й тремтить, як сирота. Я говорю:

- Лягай із мною. Я тебе присплю.

Вона лягає до мене під ковдру. Ступні в неї холодні, і вона суне їх мені в ноги, як егоїстка. Але я терплю

На моє око капає її сльоза. Я знову терплю. Я її дуже люблю. У мене навіть все болить усередині від любові. Але я розумію, що, якщо почати неї жалувати, вона раскиснет ще більше. І я говорю:

- Мабуть, подивися на себе в дзеркало при світлі дня. Ну, кому ти потрібна, крім нас із татом? Ти повинна жити для нас

Але взагалі, чесно сказати, я вважаю: людина повинен бути егоїстом. Кар’єрист і егоїст. Щоб йому було гарно. А якщо одному добре, те й іншим довкола нього теж добре. А якщо одному погано, те й іншим похмуро.

Так адже не буває, щоб людина горіла на багатті, а довкола нього ближні водили хороводи

Тихо скрипить ключ, це тато обережно вводить ключ у замок, щоб нас не розбудити. Потім він навшпиньках входить у прихожую, коштує якийсь час, видимо, роздягається. І так само навшпиньках іде у свою кімнату, і мостини винувато поскрипують. Якось бабуся сказала, що тато себе не знайшов. І коли він ступає навшпиньках, мені здається - він ходить і шукає себе, не запалюючи світло, заглядаючи в усі кути. І мені його жахливо шкода. А раптом і я не знайду себе до сорока років і не буду знати, куди себе запроторювати

Зачувши папины кроки, мама заспокоюється, і засипає на моєму плечі, і дихає мені в щоку. Я обіймаю її й тримаю як коштовність. Я лежу й думаю: хоч би вона скоріше розтовстіла, чи що… Я мрію, щоб мої батьки постаріли й розтовстіли, тоді - кому вони будуть потрібні, товсті й старі? Тільки один одному. Имне.

А зараз вони носяться ковбасою, худі й у джинсах. Мені іноді здається, що одна нога кожного з них зарита, а іншої вони біжать у різні сторони. Але куди втечеш із заритою ногою?

Між іншим, у Ленкиной мамаши взагалі немає чоловіка, троє дітей - усе від різних батьків, сліпа бабка, дві кішки й щеня. Однак у них у будинку - галасливо, хламно й весело. Може бути, тому, що Ленкиной мамаше ніколи в гору глянути. Коли в людини залишається вільний час, він починає думати. А якщо почати думати, обов’язково до чого-небудь додумаєшся

Один раз, рік назад, на нашій вулиці маленький хлопчисько потрапив під машину. Усі побігли дивитися, а я побігла додому. Я тоді жахливо злякалася, але не за себе, а за моїх батьків. Я й зараз боюся: раптом із мною що-небудь трапиться, потраплю під машину або виросту й вийду заміж? На кого я їх залишу? І що вони будуть робити без мене?..

Загоруйко підійшов до Марье Охрімівни й здав зошит. Напевно, для нього самий щасливий день буде той, коли «Битлсы» знову об’єднаються в ансамбль. Загоруйко знає всі сучасні закордонні ансамблі:

«Серпанку», «Квины», «Бони М». А я тільки знаю: «Бетховен плебей…», серенаду Шумана по нотах і дещо по слуху

Я подивилася на годинники. Залишилося шістнадцять мінут

Роздумувати більше ніколи, інакше мені поставлять двійку, не переведуть у дев’ятий клас, і я буду токар-наладчик або буду швачка-мотористка. Швачка з більшим словниковим запасом

Я вирішила написати, як ми саджали навколо школи дерева. Десь я прочитала: кожна людина за своє життя повинен посадити дерево, народити дитини й написати книгу про час, у якому він жив

Я згадувала, як тягла повне цебро чорнозему, щоб засипати в лунку й дерево краще прижилося. Підійшов Загоруйко й запропонував:

- Давай допоможу

- Обійдуся, - відмовилася я й поволокла цебро далі. Потім я висипала землю в лунку й розтиснула долоні

На долонях був слід від дужки цебра - глибокий і синій

Pages: 1 2 3

Збережи - » Самий щасливий день у моєї . З'явився готовий твір.