У своєму відношенні до народу, служіння якому своею задачею ставить інтелігенція, вона постійно й неминуче коливається між двома крайностями - народопоклонничества й духовного аристократизму. Потреба народопоклонничества в тій або іншій формі (у вигляді чи старого народництва, що веде початок від Герцена й заснованого на вірі в соціалістичний дух російського народу, або в новітній, марксистській формі, де замість усього народу такі ж властивості приписуються однієї частини його, саме "пролетаріату") випливає із самих основ інтелігентської віри. Але з її ж з необхідністю випливає й протилежне - зарозуміле відношення до народу як до об’єкта рятівного впливу, як до неповнолітнього, нужденному в няньці для виховання до "свідомості", неосвіченому в інтелігентському змісті слова.

У нашій літературі багато разів вказувалася духовна відірваність нашої інтелігенції від народу. На думку Достоєвського, вона пророчо предуказана була вже Пушкіним, спочатку в образі вічного блукача Алеко, а потім Євгенія Онєгіна, що відкрило собою целую серію "зайвих людей". І дійсно, почуття кревного історичного зв’язку, співчутливого інтересу, любові до своєї історії, естетичеського її сприйняття разюче мало в інтелігенції, на її палітрі переважають дві фарби, чорна для минулого й рожева для майбутнього (і, по контрасту, тим ясніше виступає духовну велич і гострота погляду наших великих письменників, які, опуськаючись у глибини російської історії, витягали звідти "Бориса Годунова", "Пісню про купця, Калашникова", "Війну й мир"). Історія є чаші всього матеріалом для застосування теоретичних схем, що панують тепер у розумах (напр., теорії класової боротьби) або ж для цілей публіцистичних, агітаційних. Відомий також і космополітизм російської інтелігенції (8). Вихований на відвернених схемах просвітительства, інтелігент естественнее всього приймає позу маркіза Пози, почуває себе Weltburger’oм, і цей космополітизм порожнечі, відсутність здорового національного почуття, що перешкоджає й виробленню національної самосвідомості, коштує у зв’язку із вненародностью інтелігенції.

Інтелігенція ще не продумала національної проблеми, що займала розуми тільки слов’янофілів, задовольняючись "природними" поясненнями походження народності (починаючи від Чернишевського, що старанно знищував самостійне значення національної проблеми (у своїх примітках до "Підстав політичної економії" Д. Ст. Милля.), до сучасних марксистів, без залишку розчинюючих її в класовій боротьбі).

Національна ідея опирається не тільки на етнографічні й історичні підстави, але насамперед на релігійно-культурні, вона ґрунтується на релігійно-культурному месіанізмі, у якому з необхідністю відливається всяке свідоме національне почуття. Так це було в найбільшого носія религиозномессианськой ідеї - у древнього Ізраїлю, так це залишається й у всякого великого історичного народу. Прагнення до національної автономії, до збереження національності, її захисту є тільки негативне вираження цієї ідеї, що має ціну лише у зв’язку з яким мається на увазі позитивним її змістом. Так саме розуміли національну ідею найбільші виразники нашої народної самосвідомості - Достоєвський, слов’янофіли, Вл. Соловйов, що зв’язували її зі світовими завданнями російської церкви або російської культури. Таке розуміння національної ідеї аж ніяк не повинне вести до націоналістичної винятковості, навпроти, тільки воно позитивним образом обґрунтовує ідею братерства народів, а не безнародних, атомизированних "громадян" або "пролетарів всіх країн", що відрікаються від батьківщини. Ідея народностей, у такий спосіб що розуміється, є одне з необхідних позитивних умов прогресу цивілізації. При своєму космополітизмі наша інтелігенція, звичайно, ськидає із себе багато труднощів, що неминуче виникають при практичній розробці національних питань (9), але це купується дорогою ценою омертвіння цілої сторони душі, притім безпосередньо зверненої до народу, і тому, між іншим, так легко експлуатується цей космополітизм представниками бойового, шовіністичного націоналізму, у яких виявляється завдяки цьому монополія патріотизму.

Але найглибшу прірву між інтелігенцією й народом вириває навіть не це, оськільки це є все-таки лише похідне розходження; основним розходженням залишається відношення до релігії. Народний світогляд і духовний уклад визначаються християнською вірою. Як би не була далеко тут відстань між ідеалом і дійсністю, як би не був темний, неосвічений народ наш, але ідеал його - Христос і Його навчання (10), а норма - християнське подвижництво. Чим, як не подвижництвом була вся історія нашого народу, з татарщиною, що давила його спочатку, потім моськовською й петербурзькою державністю, із цим багатовіковим історичним тяглом, стоянням на пості охорони західної цивілізації й від диких народів, і від піськів Азії, у цьому жорстокому кліматі, з вічними голодуваннями, холодом, стражданнями. Якщо народ наш міг винести все це й зберегти свою щиросердечну силу, вийти живим, хоча б і покаліченим, то це лише тому, що він мав джерело духовної сили у своїй вірі й в ідеалах християнського подвижництва, що становить основу його національного здоров’я й життєвості.

Подібно лампадам, теплившимся в чернечих обителях (11), куди протягом століть стікався народ, ища моральної підтримки й повчання, світили Русі ці ідеали, це світло Христов, і, оськільки він має це світло, народ наш - ськажу це не обинуясь - при всій своїй неграмотності просвещеннее своєї інтелігенції. Але саме в цьому-те центральному пункті до всього, що стосується віри народної, інтелігенція ставилася й ставиться з повним нерозумінням і навіть презирством.

Тому й зіткнення інтелігенції й народу є насамперед зіткнення двох вір, двох религий, і вплив інтелігенції виражається насамперед тим, що вона, руйнуючи народну релігію, розкладає й народну душу, зрушує її з її непорушних досі вікових підстав. Але що ж дає вона замість? Як сама вона розуміє завдання народної освіти? Вона розуміє їх просветительськи, тобто насамперед як розвиток розуму й збагачення знаннями. Втім, за браком часу, можливості й, що ще важливіше, освіченості в самих просвітителів це завдання заміняється догматичним викладом навчань, що панують тепер у даній партії (все це, звичайно, під мазкий самої строгой науковості), або ж повідомленням розрізнених знань із різних областей. При цьому позначається найсильнішим чином і вся наша загальна некультурність, недолік шкіл, навчальних посібників і насамперед відсутність простої грамотності. У всякому разі, завдання освіти в інтелігентському змісті ставляться поперед первісного навчання, тобто повідомлення елементарних знань або просто грамотності. Для інтелігентських просвітителів завдання ці зв’язуються нерозривно з політичними й партійними завданнями, для яких поверхнева освіта є тільки необхідний засіб.

Всі ми вже бачили, як здригнулася народна душа після щеплення їй у значній дозі освіти в зазначеному змісті, як сумна була її реакція на цю духовну спустошеність у вигляді росту злочинності спочатку під ідейним приводом, а потім і без цього приводу (12). Помилково думає інтелігенція, щоб російська освіта й російська культура могли бути побудовані на атеїзмі як духовній підставі, з повною зневагою релігійної культури особистості й із заміною всього цього простим повідомленням знань. Людська особистість не є тільки інтелект, але насамперед воля, характер, і зневага цим жорстоко мстить за себе. Руйнування в народі вікових релігійно-моральних підвалин звільняє в ньому темні стихії, яких так багато в російської історії, глибоко отруєною злою татарщиною й інстинктами кочівників-завойовників. В історичній душі російського народу завжди боролися завіти обителі преп. Сергия й Запорізької Січі або вольниці, що наповнювала полиці самозванців, Разіна й Пугачова (13). І ці грізні, неорганізовані, стихійні сили у своєму руйнівному нігілізмі тільки, очевидно, наближаються до революційної інтелігенції, хоча він і приймається нею за революціонізм у власному її дусі; насправді вони дуже старого походження, значно старше самої інтелігенції. Вони із працею переборювалися російською державністю, що думала їм зовнішні границі, ськовивавшею їх, але вони не були нею цілком переможені. Інтелігентське просвітительство однією стороною свого впливу будить ці інстинкти, що дрімали, і повертає Росію до хаотичного стану, її знесилюючий і з такими труднощами й жертвами преодолевавшемуся нею в історії. Такі уроки останнього років, мораль революції в народі.

Pages: 1 2