Відкидаючи християнство й установлювані їм норми життя, разом з атеїзмом або, краще ськазати, замість атеїзму наша інтелігенція сприймає догмати релігії человекобожества, у якому-небудь із варіантів, вироблених і західноєвропейським просвітительством (і притім ще в спрощеній азбучній формі). Основним догматом її, властивим всім її варіантам, є віра в природну доськоналість людини, у неськінченний прогрес, здійснюваний силами людини, але разом з тим механічне його розуміння. Тому що всі зло пояснюється зовнішнім безладдям людського гуртожитку й тому немає ні особистої провини, ні особистої відповідальності, те все завдання суспільного влаштування полягає в подоланні цих зовнішніх непристроїв, звичайно, зовнішніми ж реформами. Заперечуючи Провидіння і який-небудь споконвічний план, що здійснюється в історії, людина ставить себе тут на місце Провидіння й у собі бачить свого рятівника. Цій самооцінці не перешкоджає і явно суперечне їй механічне, іноді грубо матеріалістичне розуміння історичного процесу, що зводить його до діяльності стихійних сил (як в економічному матеріалізмі); людина залишається все-таки єдиним розумним, свідомим агентом, своїм власним провидінням. Такий настрій на Заході, де воно з’явилося вже в епоху культурного розквіту, відчутої моці людини, психологічно пофарбовано почуттям культурного самовдоволення розбагатілого буржуа. Хоча для релігійної оцінки це самообожнювання європейського міщанства - однаково як у соціалізмі, так і індивідуалізмі - представляється огидним самовдоволенням і духовним розкраданням, тимчасовим притупленням свідомості, але на Заході це человекобожество, що мало свій Sturm und Drang, давно вже стало (ніхто, втім, не ськаже, чи надовго) ручний і спокійним, як і європейський соціалізм. У всякому разі, воно неспроможно поки розхитати (хоча з повільної неуклонностью й робить це) трудові підвалини європейської культури, духовне здоров’я європейських народів. Вікова традиція й історична дисципліна праці практично ще перемагають розкладницький вплив самообожения. Інакше в Росії при розриві, що наступив тут, зв’язку історичних часів. Релігія человекобожества і її сутність - самообожение в Росії були прийняті не тільки з юнацьким запалом, але й з отрочним невіданням життя й своїх сил, одержали майже гарячкові форми. Надихаючись нею, інтелігенція наша відчула себе покликаної зіграти роль Провидіння щодо своєї батьківщини. Вона усвідомлювала себе єдиною носителькою світла і європейської освіченості в цій країні, де всі, здавалося їй, було охоплено непроглядною тьмою, усе було настільки варварським і далеким. Вона визнала себе духовним її опікуном і вирішила неї врятувати, як розуміла і як уміла.

Інтелігенція стала стосовно російської історії й сучасності в позицію героїчного виклику й героїчної боротьби, опираючись при цьому на свою самооцінку. Героїзм - от те слово, що виражає, на мою думку, основну сутність інтелігентського світогляду й ідеалу, притім героїзм самообожения. Вся економія її щиросердечних сил заснована на цьому самопочутті.

Ізольоване положення інтелігента в країні, його відірваність від ґрунту, суворе історичне середовище, відсутність серйозних знань і історичного досвіду роздували психологію цього героїзму. Інтелігент, особливо часом, упадав у стан героїчного екстазу, з явно істеричним відтінком. Росія повинна бути врятована, і рятівником її може й повинна з’явитися інтелігенція взагалі й навіть ім’ярек зокрема, і крім його немає рятівника й немає порятунку. Ніщо так не затверджує психології героїзму, як зовнішні переслідування, гоніння, боротьба з її перипетіями, небезпека й навіть погибель. И - ми знаємо - російська історія не ськупилася на це, російська інтелігенція розвивалася й росла в атмосфері безперервного мучеництва, і не можна не схилитися перед святинею страждань російської інтелігенції. Але й преклоніння перед цими стражданнями в їх неосяжному минулому й важкому сьогоденні, перед "хрестом" вільн або мимовільним, не змусить мовчати про те, що все-таки залишається істиною, про що не можна мовчати хоча б в ім’я пієтету перед мартирологом інтелігенції.

Отже, страждання й гоніння найбільше канонізують героя й у його власних очах, і для навколишніх. І тому що внаслідок сумних особливостей російського життя ця доля осягає нерідко вже в юному віці, те й самосвідомість це теж з’являється рано, і подальше життя тоді є лише послідовним розвитком у прийнятому напрямку. У літературі й із власних спостережень кожний без праці знайде багато прикладів тому, як, з одного боку, поліцейський режим калічить людей, позбавляючи їхньої можливості корисної праці, і як, з іншого боку, він сприяє виробленню особливого духовного аристократизму, так ськазати патентованого героїзму в його жертв. Гірко думати, як багато відбитого впливу поліцейського режиму в психології російського інтелігентського героїзму, як велике був його вплив не на зовнішні тільки долі людей, але й на їхні душі, на їхній світогляд. У всякому разі, впливу західного просвітительства, релігії человекобожества й самообожения знайшли в російських умовах життя несподіваного, але могутнього союзника. Якщо юний інтелігент - ськажемо, студент або курсистка - ще має сумнів у тім, що він дозрів уже для історичної місії рятівника батьківщини, то визнання цієї зрілості з боку м. вн. буд. звичайно усуває ці сумніви. Перетворення російського юнака або вчорашнього обивателя в тип героїчний по внутрішній роботі, що вимагається для цього, є неськладний, большею частиною короткочасний процес засвоєння деяких догматів релігії человекобожества й quasi-наукової "програми" і відповідна зміна власного самопочуття, після якої виростають героїчні котурни. Надалі розвитку страждання, озлоблення внаслідок жорстокості влади, важкі жертви, втрати довершують вироблення цього типу, якому тоді вже може бути властиво що завгодно, тільки не сумніву у своїй місії.

Героїчний інтелігент не задовольняється тому роллю ськромного працівника (навіть якщо він і змушений нею обмежуватися), його мрія - бути рятівником людства або принаймні російського народу. Для нього необхідність (звичайно, у мріяннях) не забезпечений мінімум, але героїчний максимум. Максималізм є

Невід’ємна риса інтелігентського героїзму, з такою разючою ясністю, що виявилася в час російської революції. Це - не приналежність якої-небудь однієї партії, немає - це сама душа героїзму, тому що герой взагалі не мириться на малому. Навіть якщо він і не бачить можливості зараз здійснити цей максимум і ніколи її не побачить, у думках він зайнятий тільки ім. Він робить історичний стрибок у своїй уяві й, мало цікавлячись перепригнутим шляхом, вперяет свій погляд у світлу крапку на краю історичного обрію. Такий максималізм має ознаки ідейної одержимості, самогіпнозу, він ськовує думку й виробляє фанатизм, глухий до голосу життя. Цим дається відповідь і на те історичне питання, чому в революції тріумфували самі крайні напрямки, причому безпосередні завдання моменту визначалися всі максимальнее й максимальнее (аж до здійснення соціальної республіки або анархії). Отчого ці більше крайні і явно божевільні напрямку ставали усе сильніше й сильніше й при загальному полівінні нашого боягузливого й пасивного суспільства, що легко підкоряється силі, відтиськували собою усе більше помірне (досить згадати ненависть до "кадетів" з боку "лівого блоку").

Кожний герой має свій спосіб порятунку людства, повинен виробити свою програму. Звичайно для цього приймається одна із програм політичних партій або фракцій, що, не розрізняючись у своїх цілях (звичайно вони засновані на ідеалах матеріалістичного соціалізму або, останнім часом, ще й анархізму), відрізняються у своїх шляхах і засобах. Помилково було б думати, щоб ці програми політичних партій психологічно відповідали тому, що вони являють собою в більшості парламентських партій західноєвропейського миру; це є щось набагато більше, це - релігійне credo, самовернейший спосіб порятунку людства, ідейний моноліт, якому можна тільки або прийняти, або відкинути. В ім’я віри в програму кращими представниками інтелігенції приносяться жертви життям, здоров’ям, волею, щастям. Хоча програми ці звичайно оголошуються ще й "науковими", чим збільшується їхня чарівність, але про ступінь дійсної "науковості" їх краще й не говорити, та й, у всякому разі, найбільш гарячі їхні адепти можуть бути, по ступені свого розвитку й освіченості, поганими суддями в цьому питанні.

Pages: 1 2