Термін «розстріляне відродження» уперше запропонував безперечний літературознавець Юрій Лавриненко, уживши його як назву збірника кращих текстів поезії й прози 30- х рр. За це десятиліття (1921-1931) українська культура могла компенсувати трьохсотрічне відставання й навіть переважити на території вітчизни вплив інших культур, росіянці зокрема (на 1 жовтня 1925 року в Україні нараховувалося 5000 письменників).

Це Відродження було пов’язане з тим, що українські художники навіть при умовах замовчування й заборони (пригадаємо Емской указ) створили тексти, гідні світовий оцінки (П. Кулиш, И. Франко, М. Коцюбинський), з довгоочікуваним знаходженням Україною своєї державності, з датою українізації й різнобічних воль, обіцяних революціями 1905-1917 р. Вийшовши в масі своєї з нижчих верств населення (служащем, різнороби, священики, робітники, селяни), нове покоління української еліти часто не мало можливості одержати систематичне утворення через війну, голод і необхідність заробляти насущний хліб. Але, працюючи «на грані», намагаючись використати всяку можливість ознайомитися зі світовою культурою, розправити століттями скована творчість, вони пронизувалися найбільш сучасними тенденціями й створювали дійсно актуальне мистецтво

Головними літературними об’єднаннями були «Ланка» (пізніше «МАРС»), «Плуг», неокласики «Молодняк», «Сполучник письменників західної », ЛОЧАФ (об’єднання армії й флоту). Самим впливовим було «Загартування», що пізніше був перейменований на «ВАПЛИТЕ» («Вільну Академію Пролетарської Літератури»). Саме ВАПЛИТЕ в особі Миколи Хвильового початок славну літературну дискусію 1925-1928 р. і перемогло в ній, довівши наявність і необхідність національної, специфічної української літератури, орієнтованої на Європу, а не на Росію. Що ж визначало творчі пошуки новітньої еліти й тематику її творчості? Складовими її світогляду був бунт, самостійність мислення й щира віра у власні ідеали. Здебільшого це були інтелектуали, які робили ставку на особистість, а не на масу. За ними ховалися глибокі пошуки й питання. Подивимося на деякі найцікавіші тексти

Проза ділилася на два плини: сюжетна й безсюжетна. У безсюжетних добутках головним було не речення або слово, але підтекст, дух, «запах слова», як говорив Хвильовий. Стиль сильних почуттів і проникнення в сутність явищ називається неоромантизмом або експресіонізмом. У цьому напрямку працювали Микола Хвильовий, Юрій Яновский, Андрій Головко, Юліан Шпол, Олексій Близько, Лесь Курбас, Микола Кулиш і багато інших

Головна ідея новели «Я (Романтика)» Хвильового - розчарування в революції, що кричать розбіжності й роздвоєння людини того часу. Головний персонаж - людин без імені, а виходить, без індивідуальності, без душі. Заради революції він убиває свою матір і карає себе думкою: чи коштувала революція такої жертви. У романі Валер’ян Пидмогильного «Місто» уперше в українській літературі виявилися елементи філософії екзистенціалізму. Головний герой у прагненні насолоди йде від задоволення фізичного до найвищих релігійних висот. Проте навіть у такій складній тематиці письменник не перетворює роман у просту розповідь «людної» філософії, а творчо осмислює неї в застосуванні до нашого, національного світовідчування. У поезії найцікавішими є пошуки символістів Олександра Олеся й Павла Тичини. У своєму збірнику «Сонячні кларнети» Тичина відобразив всю широту освіченого й тонкого розуму, що споглядає багатство української природи, бажаючи докопатися до її першопричин. Коли Комуністична партія СРСР зрозуміла свою поразку, вона початку діяти забороненими методами: репресіями, замовчуванням, нищівною критикою, арештами, розстрілами. Перед письменниками стояв вибір: самогубство (Хвильовий), репресії й концтабори (Б. Антоненко-Давидович, Остап Вишня), замовчування (И. Багряний, В. Домонтович), еміграція (В. Винниченко, Е. Маланюк), або писання програмних добутків на прославляння партії (П. Тичина, М. Бажан). Більшість художників бути репресоване й розстріляне

Яка ж доля їхніх добутків? Коли в 1947 році Іван Багряний видав за кордоном свій поетичний збірник «Золотий бумеранг», другою назвою його були «Залишки загубленого, репресованого й знищеного». Добутки заборонялися, замовчувалися, багато хто з них були назавжди втрачені. Хоча й функціонували в самвидаві (Іван Багряний), рукописних копіях, виходили за границею

Трагічна доля покоління 30- х років демонструє нам всю силу українського духу, його творчий потенціал, необхідність, свого шляху й незалежності від впливу інших культур