У своїй ліричній спадщині Сергій Єсенін залишив нам яскраві, світлі образи російської природи. Самобутність його поетичного слова бере джерела у красі, звичаях і фольклорі Рязанщини - батьківщини поета. «Рязанські поля, де мужики косили, де сіяли свій хліб» стали колискою його поезії. Відомо, що першими творами Сергія Єсеніна стали частівки для сільських дівчат. Та і як же інакше? Адже поет сам сказав: «Народився я з піснями у трав’яній ковдрі. Зорі мене весняні у веселку звивали». Із самого дитинства Сергій Єсенін сприймав природу як живу істоту. Тому в його поезії відчувається древнє, язичеське відношення до природи. Поет одушевляє її:

Схимник-вітер кроком обережним
Мне листя по виступах дорожніх
І цілує на горобиновому кущі
Виразки червоні незримого Христа.

Деякі поети так бачать, так почувають красу рідної природи, як Сергій Єсенін. Вона мила і дорога серцю поета, що зумів передати у своїх віршах широчінь і безкрайність сільської Русі:

Не бачимо кінця і краю –
Тільки синь у очі.

Поет відчуває себе частиною цього величезного світу. На лоні природи його душа очищається:

Забувши людське горе,
Сплю на вирубках я.
Я молюся на червоні зорі,
Причащаюся у струмках.

Життя природи невіддільне від життя людини: Кого жалувати? Адже кожний у світі мандрівник - Пройде, зайде і знову залишить будинок. Через образи рідної природи поет сприймає події життя людини. Поет блискуче передає свій щиросердечний стан, залучаючи для цієї мети прості до геніальності порівняння з життям природи:

Не жалую, не кличу, не плачу,
Все пройде, як з білих яблунь дим.

Сергій Єсенін, нехай і з гіркотою, приймає вічні закони життя і природи, розуміючи, що «всі ми в цьому світі тлінні», і благословляє природний хід життя. У вірші «Не жалую, не кличу, не плачу…» почуття поета і стан природи зливаються. Людина і природа перебувають у Єсеніна у повній гармонії. Зміст вірша «Відговорив гай золотий…» також передається нам за допомогою образів природи. Осінь - це пора підведення підсумків, тиші і спокою (тільки «журавлі сумно пролітають»). Образи золотого гаю, що йде мандрівника, що горить, але не зігрівального вогню, передають нам смутні думки поета про хід життя. Сергій Єсенін щиро зізнається: «Моя лірика, жива однією великою любов’ю до батьківщини. Почуття батьківщини - основне у моїй творчості». У понятті батьківщини для поета злилося «все рідне і близьке, від чого так легко заридати». Любов до рідної рязанської землі переростає у поета у велике, всеосяжне почуття до Росії:

О, Русь - малинове поле
І синь, що впала в ріку, -
Люблю до радості і болю
Твою озерну тугу.

Поет не мислить себе без російської природи. «Країна березового ситцю» стала для поета джерелом життєвих сил, натхнення:
Найбільше любов до рідного краю
Мене млоїла, мучила і палила.

Вірші Сергія Єсеніна, я вважаю, близькі кожній російській людині, тому що поет зумів передати у своїй ліриці ті світлі, прекрасні почуття, які викликають у нас картини рідної природи. І якщо ми часом утрудняємося в пошуку потрібних слів, щоб виразити глибину своїх почуттів до рідного краю, то обов’язково звертаємося до цього поета. Ну хіба можна сказати краще?

Я навік за сяйво і роси
Полюбив у берізки стан, -
І її золотаві коси,
І полотняний її сарафан…