«Так надходять у світлі» — остання із чотирьох комедій, написаних ВІЛЬЯМОМ Конгривом, самим знаменитим із плеяди англійських драматургів епохи Реставрації. І хоча незрівнянно більшу популярність (як при житті автора, так і згодом), так само як і значно більший сценічний успіх і більше багату сценічну історію, мала інша його п’єса - «Любов за любов», написана п’ятьма роками раніше, саме «Так надходять у світлі» представляється найбільш доконаним із усього спадщини Конгрива. Не тільки в її назві, але й у самій п’єсі, у її характерах присутній та загальзначимість, та неприхильність вчасно її створення, до конкретних обставин життя Лондона кінця XVII в. (одного із численних у черзі fin de siecle, до подиву схожих у багатьох істотних прикметах, головне - у людських проявах, їм властивих), що й надає цій п’єсі характер справжньої класики

Саме ця риса настільки природно викликає при читанні п’єси Конгрива самі несподівані (а точніше - имеющие самих несподіваних адресатів) паралелі й асоціації. П’єса «Так надходять у світлі» - це насамперед «комедія вдач», вдач світського суспільства, відомих Конгриву не понаслишке. Він і сам теж був цілком світською людиною, l’hотте du monde, більше того, одним з найбільш впливових членів «Кит-Кзт» клубу, де збиралися самі блискучі й самі знамениті люди того часу: політичні діячі, літератори, філософи. Однак аж ніяк не вони стали героями останньої комедії Конгрива (як, втім, і трьох попередніх: «Старий холостяк», «Подвійна гра» і вже згадувана «Любов за любов»), в усіх їх Контрив вивів на сцену кавалерів і дам - завсідників світських салонів, чепурунів-пустодзвонів і злих плетух, що вміють у момент сплести інтригу, щоб досхочу посміятися над чиїмсь щирим почуттям або збезчестити в очах «світла» тих, чий успіх, або талант, іди краса виділяються із загальної маси, стаючи предметом заздрості й ревнощів. Все це розів’є рівно сімдесят сім років через Ричард Шеридан у класичної вужі нині «Школі лихослів’я», а ще двома сторіччями пізніше - Оскар Уайльд у своїх «аморальних мораліте»: «Віяло леді Уиндермир», «Ідеальний чоловік» і інших. Та й «російська версія» при всій своїй «російській специфіці» - безсмертне «Горе від розуму» - зненацька виявиться «зобов’язаної» Конгриву. Втім - Конгриву чи? Просто вся справа в тому, що «так надходять у світлі», і цим усе сказано. Надходять - поза залежністю від часу й місця дії, від розвитку конкретного сюжету. «Ти світлом засуджене? Але що таке світло? / Юрба людей, те злих, те прихильних, / Збори похвал незаслужених / И скількох же глузливих клевет», - писав сімнадцятилітній Лермонтов у вірші пам’яті батька. І характеристика, що дає в «Маскараді», написаному тим же Лермонтовим чотирма роками пізніше, князеві Звездичу баронеса Штраль: «Ти! безхарактерний, аморальний, безбожний, / Самолюбний, злий, але слабка людина; / У тобі один весь відбилося століття, / Століття нинішній, блискучий, але незначний», і вся інтрига, сплетена навколо Арбенина й Ніни, «безневинний жарт», що обертається трагедією, - все це теж цілком підходить під формулу «так надходять у світлі».

И оклеветанний Чацкий - що, як не жертва «світла» ? І недарма, прийнявши досить прихильно першу з комедій, що з’явилися на сцені, Конгрива, відношення до наступним, у міру їхньої появи, ставало усе більше неприязним, критика - усе більше уїдливої. В «Присвяті» до «Так надходять у світлі» Контрив писала: «П’єса ця мала успіх у глядачів всупереч моїм очікуванням; тому що вона лише в малому ступені була призначена задовольняти смакам, які, по всьому судячи, панують нині в залі». А от судження, вимовлене Джоном Драйденом, драматургом старшого в порівнянні з Конгривом покоління, тепло относившегося до побратима по цеху: «Дами думають, що драматург зобразив їхніми повіями; джентльмени скривджені на нього за те, що він показав всі їхні пороки, їхня низькість: під покривом дружби вони спокушають дружин своїх друзів…» Мовлення в листі йде про п’єсу «Подвійна гра», але в цьому випадку це, їй-богу, несуттєво. Ті ж слова можна було б вимовити й із приводу будь-якої іншої комедії У. Конгрива. А тим часом Контрив усього лише виставив дзеркало, у якому й справді «відбився вію», і відбиття це, виявившись точним, виявилося тим самим досить неприємним…

У комедії Конгрива не так багато діючих осіб. Мирабелл і миссис Милламент (Контрив називає «миссис» всіх своїх героїнь, дорівнює замужніх дам і дівиць) - наші герої; містер і миссис Фейнелл; Уитвуд і Петьюлент - світські хлищи й гострослови; леді Уишфорт - мати миссис Фейнелл; миссис Марвуд - головна «пружина інтриги», у якімсь змісті прообраз уайльдовской миссис Чивли з «Ідеального чоловіка»; служниця леді Уишфорт Фойбл і камердинер Мирабелла Уейтвелл - їм також має бути зіграти у дії немаловажну роль; зведений брат Уитвуда сер Уилфут - необтесаний провінціал з дивовижними манерами, що вносить, однак, свою істотну лепту у фінальний «хэппи-энд». Переказувати комедію, сюжет якої буяє самими несподіваними поворотами й ходами, - справа свідомо невдячне, тому намітимо лише основні лінії

Мирабелл - відомий на весь Лондон вітрогон і непереборний ловелас, що має приголомшливий успіх у дамському суспільстві, встиг (ще за межами п’єси) закрутити голову як старої (п’ятдесят п’ять років!) леді Уишфорт, так і підступної миссис Марвуд, Зараз він жагуче закоханий у красуню Милламент, що явно відповідає йому взаємністю. Але вищезгадані дами, відкинуті Мирабеллом, роблять все можливе, щоб перешкодити його щастю із щасливою суперницею. Мирабелл дуже нагадує лорда Горинга з «Ідеального чоловіка»: по натурі людин найвищою мірою чималий, що має цілком чіткі подання про моральність і мораль, він проте прагне у світській бесіді цинізмом і гострослів’ям не відстати від загального тону (щоб не прослить нудним або смішним святенником) і досить у цьому процвітає, оскільки його гостроти й парадокси не в приклад яскравіше, эффектнее й парадоксальніше, ніж досить великовагові потуги нерозлучних Уитвуда й Петьюлента, що представляють собою комічну пару, на зразок гоголівських Добчинского й Бобчинского (ми… звучимо в акорді, як дискант і бас… Перекидаємося словами, як два гравці у волан…»). Петьюлент, втім, відрізняється від свого приятеля схильністю до злісної плітки, і отут уже рятуйте! характеристика, що видається в «Горі від розуму» Загорецкому: «Людина він світський, / Страшенний шахрай, шахрай…»

Початок п’єси - це нескінченний каскад гострот, жартів, каламбурів, причому кожний прагне «перекаламбурити» іншого. Втім, у цій «салонній бесіді», під личиною усмішливої дружелюбності, говоряться в особу неприкриті гидоти, а за ними - закулісні інтриги, недоброзичливість, злість…

Милламенг - теперішня героїня: розумна, вишукана, на сто голів вище інших, чарівна й норовлива. У ній є щось і від шекспірівської Катарини, і від мольеровской Селимени з «Мізантропа»: вона знаходить особливе задоволення в тім, щоб мучити Мирабелла, постійно вишучивая й висміюючи його й, треба сказати, роблячи це досить успішно. І коли той намагається бути з нею щирий і серйозний, на мить знявши блазнівську маску, Милламент стає відверто нудно. Вона у всім рішуче з ним згодна, але повчати її, читати їй мораль - немає вуж, воля ваша, звільніть!

Однак для досягнення своєї мети Мирабелл затіває досить хитромудру інтригу, «виконавцями» якою стають слуги: Фойбл і Уейтвелл. Але його план, при всій своїй хитромудрості й винахідливості, натикається на опір містера фейнедла, якийсь на відміну від нашого героя хоча й сливет скромником, але в дійсності виявляє собою втілення підступництва й безсоромності, причому підступництва, породженого цілком земними причинами - жадібністю й користю. В інтригу утягнена й леді Уишфорт - от де автор відводить душу, даючи вихід своєму сарказму: в описі осліпленою впевненістю у своїй невідпорності старої кокетки, осліпленої настільки, що її жіноче марнославство переважує всі доводи розуму, заважаючи їй розглянути цілком очевидний і неозброєного ока обман

Взагалі, ставлячи рядом знатних дам і їхніх покоївок, драматург явно дає зрозуміти, що по частині моралі вдачі в тих і в інших однакові, - точніше, покоївки намагаються ні в чому не відстати від своїх господарок

Центральним моментом п’єси стає сцена пояснення Мирабелла й Милламент. У тих «умовах», що висувають вони один одному перед вступом у шлюб, при всім кожному властивому прагненні зберегти свою незалежність, в одному вони дивно схожі: у небажанні бути схожими на ті численні подружні пари, що являють собою їхні знайомі: надивилися такого «сімейного щастя» і для себе хочуть зовсім іншого

Pages: 1 2