У частині третьої книги Гулливер попадає спочатку на літаючий острів Лапуту. І знову все, що спостерігає й описує він, - верх абсурду, при цьому авторська інтонація Гулливера - Свифта як і раніше незворушн-багатозначна, виконана неприкритої іронії й сарказму. І знову все пізнавано: як дріб’язку чисто життєвої властивості, типу властивого лапутянам «пристрасті до новин і політики», так і вічно живучий у їхніх розумах страх, внаслідок якого «лалутяне постійно перебувають у такій тривозі, що не можуть ні спокійно спати у своїх ліжках, не насолоджуватися звичайними задоволеннями й радостями життя». Зриме втілення абсурду як основи життя на острові - хлопальщики, призначення яких - змусити слухачів (співрозмовників) зосередити свою увагу на тім, про що їм у цей момент оповідають. Але й іносказання більше масштабної властивості присутні в цій частині книги Свифта: дотичних правителів і влади, і того, як впливати на «непокірливих підданих», і багато чого іншого. А коли Гулливер з острова спуститься на «континент» і потрапить у його столицю місто Лагадо, він буде вражений сполученням безмежного руйнування й убогості, які впадуть в око всюди, і своєрідних оазисів порядку й процвітання: виявляється, оазиси ці - усе, що залишилося від минулого, нормального життя. А потім з’явилися якісь «прожектери», які, побувавши на острові (тобто, по-нашому, за кордоном) і «вернувшись на землю… перейнялися презирством до усім… установам і почали становити проекти перетворення науки, мистецтва, законів, мови й техніки на новий лад». Спочатку Академія прожектерів виникла в столиці, а потім і у всіх скільки-небудь значних містах країни. Опис візиту Гулливера в Академію, його бесід з ученими чоловіками не знає собі рівних по ступені сарказму, що сполучається із презирством, - презирством у першу чергу у відношенні тих, хто так дозволяє себе дурити й водити за ніс… А лінгвістичні вдосконалення! А школа політичних прожектерів!

СТОМИВШИСЬ від всіх цих чудес, Гулливер вирішив відплисти в Англію, однак на його шляху додому виявився чомусь спочатку острів Глаббдобдриб, а потім королівство Лаггнегг. Треба сказати, що в міру просування Гулливера з однієї дивовижної країни в іншу фантазія Свифта стає усе більше бурхливої, а його презирлива отруйність - усе більше нещадної. Саме так описує він вдачі при дворі короля Лаггнегга.

А в четвертої, заключної частини роману Гулливер попадає в країну гуигнгнмов. Гуигнгнми - це коні, але саме в них нарешті знаходить Гулливер цілком людські риси - тобто ті риси, якісь хотілося б, напевно, Свифту спостерігати в людей. А в служінні в гуигнгнмов живуть злісні й мерзенні істоти - еху, як дві краплі води схожі на людину, тільки позбавлені покриву цивильности (і в переносному, і в буквальному значенні), а тому представляються огидними створеннями, теперішніми дикунами поруч із вихованими, високоморальними, добропорядними конями-гуигнгнмами, де живі й честь, і шляхетність, і достоїнство, і скромність, і звичка до помірності…

У черговий раз розповідає Гулливер про свою країну, про її звичаї, вдачі, політичному пристрої, традиціях - верб черговий раз, точніше, більш ніж абиколи оповідання його зустрічає з боку його слухача-співрозмовника спочатку недовіра, потім - здивування, потім - збурювання: як можна жити настільки безглуздо законам природи? Настільки протиприродно людській природі - от пафос нерозуміння з боку коня-гуигнгнма. Пристрій їхнього співтовариства - це той варіант утопії, який дозволив собі у фіналі свого роману-памфлету Свифт: старий, изверившийся в людській природі письменник з несподіваною наївністю чи ледве не оспівує примітивні радості, повернення до природи - щось досить нагадує вольтерівського «Простодушного». Але Свифт не був «простодушним», і тому його утопія виглядає утопично навіть і для нього самого. І це проявляється насамперед у тім, що саме ці симпатичні й добропорядні гуигнгнми виганяють зі свого «череди» «чужинця, що затесався в його,» - Гулливера. Тому що він занадто схожий на еху, і їм справи немає до того, що подібність у Гулливера із цими істотами тільки в будові тіла й ні в чому більше. Ні, вирішують вони, як тільки він - еху, те й жити йому повинне поруч із еху, а не серед «пристойних людей», те пак коней. УТОПІЯ не вийшла, і Гулливер дарма мріяв залишок днів своїх провести серед цих симпатичних йому добрих звірів. Ідея терпимості виявляється далекої навіть і ім. И тому генеральні збори гуигнгнмов, в описі Свифта напоминающее вченістю своєї ну чи ледве ні платоновскую Академію, приймає «умовляння» - вигнати Гулливера, що як належить до породи еху. І герой наш завершує свої мандрівки, у черговий раз возвратясь додому, «віддаляючись у свій садок у Редрифе насолоджуватися міркуваннями, здійснювати на практиці чудові уроки чесноти…».

Ю. Г. Фридштейн

Pages: 1 2 3