Стендаль уже з 1816 року завзято боровся за нову літературу, що повинна була відповідати запитам і надобностям: суспільства, що виросло із Французької революції. Ця література, як думав Стендаль, повинна була стати діючою силою й здійснювати гасла революції. Щоб створити таку сучасну, «романтичну» літературу, потрібно було ближче придивитися до суспільства, заради якого вона повинна бути створена, попять форми й умови боротьби, що відбувається в ньому, сили, у ній що беруть участь, психологію сучасників. Цим і займався Стендаль, коли писав «Історію живопису в Італії», книги й статті про мистецтво, про музику, літературу, про сучасну Францію - усе, що він друкував у французькому й англійському журналах

Але щоб пізнати свою сучасність, потрібно було пізнати минуле, тому що без глибокого розуміння минулого не можна зрозуміти ні сучасність, ні навіть майбутнє,- адже сучасність була створена недавніми працями й лихами людей. Це було недавно, тому що Велика французька революція створила новий етап у житті Франції, нові проблеми й нові можливості. В 1782 році, коли почалася революція, Анри Бейлю було шість років, і всі великі події революції пройшли майже па його очах. Цим і пояснюються заняття Стендаля історією, що почалися ще замолоду, а також.

Засвоївши історизм Скотта з позицій «конституційної» школи, Стендаль цілком оцінив у шотландських романах принадність історичних вдач і психології: «Коли я не був закоханий, я споглядав видовище справ людських або читав з насолодою Монтеск’є або Вальтера Скотта». Характерне сполучення: в обох настільки різних авторів він знаходив те ж його видовище, що хвилювало, - долю держав, цивілізацій і приватних осіб.}

В «единбургской темниці» Скотт зобразив молоду дівчину, зворушливу Джини Динз, що домоглася в королеви помилування своєї сестри еффи, присудженої до страти. І Стендаль протиставляє

Відкривши свій жанр, Стендаль вирішив, що оп правдивіше історії й більше философичен, чим сама філософія. Про це говорили деякі романтики, що засвоїли естетику німецької філософії тотожності й творчий метод Скотта, що розуміли його історичний роман, як роман «науковий» насамперед. Стендаль був радий, коли те ж сказав йому Дестют де Траси, філософ по перевазі. Про це говорить замітка на полях «Червоного й чорного»: «У молодості я писав біографії (Моцарта, Микеланджедо), твору свого роду історичні. Я каюся в цьому. Правди про найбільший, як і про самі дрібні події, мені здається, досягти не можна. Г-Н де Траси говорив мені: правди можна досягти тільки в романі. З кожним днем я усе більше переконуюся, що у всіх інших жанрах це порожня претензія» ‘.

1827 рік - час найвищої слави Вальтера Скотта у Франції: його романи певною мірою примиряли різні літературні й навіть політичні угруповання Багато чого, що стало законним надбанням Стендаля, сходить до романів Скотта - характеристика середовища, соціально обумовлені портрети другорядних діючих осіб, історична приуроченість роману. Роль Вальтера Скотта в розвитку європейської літератури не обмежувалася одним тільки «відродженням старовини», археологічним відтворенням національного минулого. Інтерес до сучасності як до нового етапу в розвитку європейської цивілізації також пов’язаний з його ім’ям

Але через кілька років недостатньо глибоке зображення любові в романах Скотта здалося Стендалю серйозним недоліком, що затьмарює його більші достоїнства. Скотт нічого не розуміє в людському серці, він уникає говорити не тільки про любов, але й взагалі про почуття й заміняє їхнім описом речей. Тепер «людина, що вгадала свою епоху», виявився позбавленим якого б те пі бути психологічного проникнення; він не здатний зображувати живих людей з їхніми страстями й почуттями. Із крайньою різкістю Стендаль пише про це в березні 1830 року в статті «Вальтер Скотт і „принцесса Київська"».

До кінця 20-х років під пером Стендаля всі частіше зустрічаються скарги на довгі й «нудні» описи Скотта. В 1830 році в тій же статті про Скотта й «Принцесі Клевской» Стендаль відкидає саме ті описи «Айвенго», які в 1823 році йому здавалися чудовими. Скотт описував матеріальний світ: нашийник саксонського раба, одягу, пейзажі. Це було неважко, адже ніхто не знає, які були в дійсності ці предмети, а тому мало хто може перевірити письменника й дорікнути його в помилці. Стендаль бачить «історичне достоїнство» Скотта тільки в таких описах і затверджує, що це «достоїнство» померкне насамперед, а мадам де Лафайет, автор «Принцеси Клевской», описувала найтонші переживання душі, які нескінченно сутужніше помітити й зобразити