РОЛЬ ІДЕОЛОГІЧНОЇ СУПЕРЕЧКИ В ЛІТЕРАТУРІ XIX СТОЛІТТЯ Нам не дано вгадати, Як слово наше відгукнеться… Ф. И. Тютчев Антон Павлович Чехов - дивно тонкий художник і лірик, що вміє в декількох фразах обрисувати обстановку, у якій живуть і діють його герої, і їх самих з індивідуальними особливостями, незабутніми рисами особи й характеру. Повість «Будинок з мезоніном» вся виткана з пастельних тонів: тут немає сильних почуттів, яскравих фарб, соціальних протиріч. У невеликому по обсязі творі Чехов зумів показати ту атмосферу, у якій жили «панські садиби», коли вже повіяв вітер змін, наступила пора «ходіння в народ». На тлі меланхолійного життя поміщика Белокурова, художника N. і поміщиць Волчаниновых автор ненав’язливо показує основні протиріччя епохи

Народники вважали, що освітою селян рятують їх від тягот життя. Ліберали заперечували - зайва турбота ще більше збільшує життя народу, тому що відкриває йому ока на власне безпросвітне життя. Потрібні радикальні зміни, тому що народ знемагає від непосильної праці, а половина суспільства лише просторікує про народ, живучи за його рахунок, не бажаючи працювати. А. П. Чехов дуже точно передає суть протиріч, що виникли в російському суспільстві. Причому сперечаються обидві сторони про народ, не включаючи його у свої «ряди», тому що «Марфам, Пелагеям, Аннам, як, властиво, і їхнім чоловікам», не зрозуміти суті суперечки, вони темні й неписьменні, замучені тяжкою працею й вічним страхом голоду

Лідія Волчанинова змальована діяльної «земкой», вона вчить, лікує селян, намагається їм допомогти, нескінченно пишається своєю діяльністю, нехтує неробство поміщика Белокурова й художника N. і їм подібних. М’яко, але дуже докладно художник N. заперечує їй: «Не те важливо, що Ганна вмерла від пологів, а те, що всі ці Ганни, Маври, Пелагії з раннього ранку до потемків гнуть спини, хворіють від непосильної праці, всю життя тремтять за голодних і хворих дітей, всю життя лікуються, рано блякнуть, рано старяться й умирають у бруді й смороді… Ви приходите до них на допомогу з лікарнями й школами, але цим не звільняєте їх від пута…» Лідії нема чим заперечити, вона розуміє правоту сказаного, але дратується тим сильніше, чим більше справедливості всказанном.

Вона приводить безпомилковий, аргумент у свій захист, обвинувачуючи опонента в бездіяльності: «…не можна сидіти сложа руки». N. досить розумний, як усякий інтелігент, уміє красоч-ю, докладно й аргументовано виражати свої думки, але тільки лише красиво говорить. Він прекрасно проповідує ідею загальної праці, тоді, за його словами, наступить благоденство. & Потрібно звільнити людей від тяжкої фізичної праці…

нуж-ю полегшити їхнє ярмо, дати їм перепочинок, щоб вони не всю сизнь проводили в печей, корит і в поле, але мали б також фемя подумати про душ, про бога, могли б ширше виявити свої гуховные здатності… Візьміть на себе частку їхньої праці. Якби see ми, міські й сільські жителі, усе без винятку, погодилися поділити між собою праця…

те на кожний з нас, 5ыть може, довелося б не більше двох-трьох годин у день…» Лідію дратують просторікування дозвільного художни-са. Вона розуміє справедливість його мовлень, але за ними нічого не коштують, тільки гарні фрази. Про яку фізичну працю може йти мовлення, якщо він не займається навіть тим, що добре вміє,- живописом. Але читачеві не хочеться бути й на стороні Лідії, вона постійно роздратована

Це створює враження, що виконує )на справу без душі, по раз і назавжди заведеному правилу, це ie дає їй задоволення, а лише право нехтувати інших людей, не зайнятих, по її поняттях, корисною працею. Лідія по натурі - диктатор, вона навіть добродійну діяльність |, виконує, як палі забиває: ваговито, напористо; неодноразово автор підкреслює зовнішню красу Лідії. Їй би зайнятися пристроєм особистого життя, вона не може скласти власного щастя, може бути, прирікає на самітність сестру, а намагається нав’язати щасливе життя навколишньої. Цікава позиція А. П. Чехова, він не висловлює ні симпатії, ні осуду зображуваним героям, а залишає це на &copy A L L S o c h. r u відкуп читачам. З м’якою іронією малює автор своїх дозвільних персонажів, що міркують про «світові» проблемах, рішення яких не під силу філософам

Чехову смутно від вульгарності їхнього життя, хоча прямо про це він і не говорить, але загальний настрой добутку овіяний загальним смутком. Скільки можна говорити про народне щастя? Треба діяти, але не так, як Лідія, і вуж тим більше не так, як художник N. Самоусуватися від життя, міркуючи про те, як треба б робити,- порожнє й нудне заняття. А. П. Чехов прекрасно обрисував обстановку, у якій велися ці марні суперечки інтелігентів, що боїться життя, що вміють тільки красиво говорити