Однак ця загальна схема служить лише підставою для паралелі (аналогії), тобто для того, щоб зробити розходження информационно навантаженим фактором. Зіставимо дієслова “дивлюся” і “зостариться”. Граматичне значення перехідності одержує в поетичному контексті додатковий зміст. Воно підтримується наявністю в першому випадку й відсутністю в другому доповнення при дієслові. Виступаючи як розходження в аналогії, ознаку цей активізується. Однак ця реляционная схема тісно переплітається з лексичної - активним виглядом осудливого авторського “я” і пасивним “воно” (до дієслова - позначенню дії - обставина “у бездіяльності”!). Велике значення має рима “поколенье - сомненье”. Ми вже бачили, що відносини рими завжди значеннєві. “Поколенье” прирівняно “сомненью”, за яким тягнеться граматично однорідне й фонетично пов’язане з ним “познанье”.

Становить інтерес і модуляцію дієслівного часу. Пари “я дивлюся” - “воно зостариться” диференціюється не тільки станом, але й часом. Майбутній час у мовленні про покоління здобуває у вірші структурну значимість тим більше, що лексичний ряд заперечує наявність у цього покоління майбутнього (”його прийдешнє - иль порожньо, иль темно”). Реляционная (граматична) і речовинна (лексична) конструкції співвіднесені за принципом контрасту

Однак уже в першому чотиривірші втримується елемент, що різко суперечить всієї яскраво вираженої противопоставленности його субъектно-об’єктних полюсів. Покоління вже в першому рядку характеризується як “наше”. (*85) А це переносить на відношення суб’єкта до об’єкта (яке дотепер ми розглядали як антагоністичне у відповідності зі схемою “я” - “воно”) всю систему відносин типу “я - наше поколенье”. Суб’єкт виявляється включеним в об’єкт як його частина. Все те, що властивийо поколінню, властиво й авторові, і це робить його викриття особливо гірким. Перед нами - система граматичних відносин, що створює модель миру, рішуче неможливу для романтизму. Романтичне “я” поглинало дійсність; ліричне “я” “Думи” - частина покоління, середовища, об’єктивного мира

Установивши складну систему відносин між “я” і “воно” (”поколенье”), Лермонтов у наступній частині вірша різко неї спрощує, об’єднавши суб’єкт і об’єкт єдиним “ми”. Складна діалектика злиття й протиставлення себе й свого покоління виявляється знятою

Текст публікуємо по книзі Лотман Ю.М. Про поетів і поезію: Аналіз поет. Тексту Мистецтво-Спб, 1996.-846c.

Pages: 1 2