Ґрунтуючись на викладеному й трохи забігаючи вперед, можна сформулювати висновок: у поетичному тексті всі елементи взаємно співвіднесені й співвіднесені зі своїми нереалізованими альтернативами, отже - семантично навантажені. Художня структура проявляється на всіх рівнях. Тому немає нічого більше помилкового, чим розділяти текст художнього твору на “загальномовну частину”, що нібито не має художнього значення, і якісь “художні особливості”.

Опираючись на сформульовані нами вихідні передумови підходу до поетичної структури, можна заздалегідь припустити, що й граматичний^-граматичний-морфолого-граматичний рівень поетичного тексту не рівнозначний загальномовному

Питання про поетичну функцію граматичних категорій у художньому тексті був предметом наукового розгляду в роботах Р. Якобсона. Розділяючи в мові значення “матеріальні”, лексичні, і “наскрізь граматичні, чисто реляционние”, Якобсон пише: “Поезія, накладаючи подібність на суміжність, зводить еквівалентність у принцип побудови сполучень. Симетрична повтореність і контраст граматичних значень стають тут художніми прийомами”1.

Дійсно, граматичні значення, завдяки тому що стихійне, несвідоме їхнє вживання в мові заміняється значимою побудовою тексту художником, можуть здобувати незвичайну для них значеннєву виразність, включаючись у незвичайні опозиції

Зовсім очевидно, що в римах типу:

Пора, мій друг, пора! [спокою] серце просить -

Летять за днями дні, і щодня несе… (III, 330)

Як із древа зірвався зрадник учень,

Диявол прилетів, до особи його припав… (III, 418) -

ми маємо справу з різними структурними явищами. Якщо відволіктися від ефекту, що виникає в першому випадку у зв’язку з порушенням заборони на дієслівну риму й утворенням негативної структури, сприйманої поетом і слухачем його епохи як відмова від умовностей поетичної структури взагалі, рух до простоти, не-поезії, то й тоді ми не можемо не помітити різниці між досліджуваними типами рим

У першому випадку в парі “просить - несе” збігається не тільки ритміко-фонологічна сторона рими, але й морфемно-грамматическая. Саме вони становлять основу, що нейтралізується, рифмуемой пари, у той час як у соотнесенно-контрастної позиції виявляється коренева частина - носій лексико-семантичного змісту. До речі, інтерес зрілого Пушкіна й поетів реалістичної школи до дієслівних і інших граматичних рим був зв’язаний не тільки з ефектом порушення канону й розширенням границь самого поняття рими (що, звичайно, мало місце), але й із прагненням перенести акцент на предметний, об’єктний семантичний зміст (на кореневу основу слова), на те, що Р. Якобсон назвав “матеріальним начинням мови”2. У рифмуемой парі “учень - припав” положення інше: основою для аналогії виступає тільки ритміко-фонологічна сторона рими. Граматичні значення підкреслюються й вступають між собою в складні відносини еквівалентності

На відміну від фонологічних елементів структури, які всю свою значимість одержують від лексичних одиниць, морфологічні (і інші граматичні) елементи структури мають і самостійний зміст. Вони виражають у поезії реляционние значення. Саме вони в значній мірі створюють модель поетичного бачення миру, структуру субъектно-об’єктних відносин. Ясно, як помилково зводити специфіку поезії до “образності”, відкидаючи те, із чого поет конструює свою модель миру. Р. Якобсон указав у цитованій вище статті на значення займенників у поезії. “Займенники виразно протипоставлені іншим відмінюваним частинам мови, як наскрізь граматичні, чисто реляционние слова, позбавлені властиво лексичні, матеріального значення”3.

Реляционние відносини виражаються й іншими граматичними класами. Досить істотні щодо цього сполучники:

У тривозі строкатого й марної Великого світла й двору… (III, 405)

Тут у формі підкресленого паралелізму поруч поставлені два сполучники “і”, дві, начебто тотожні, граматичні конструкції. Однак вони не тотожні, а паралельні, і їхнє зіставлення лише підкреслює різницю. У другому випадку “і” з’єднує настільки рівні члени, що навіть втрачає характер засобу з’єднання. Вираження “велике світло й двір” зливається в одне фразеологічне ціле, окремі компоненти якого (*83) втрачають самостійність. У першому випадку сполучник “і” з’єднує не тільки різнорідні, але й разноплановие поняття. Затверджуючи їхню паралельність, він сприяє виділенню в їхніх значеннях якогось загального семантичного поля - архісеми, а поняття ці, у свою чергу, оскільки явно відчувається різниця між архісемою й кожним з них окремо, кидають на семантику сполучника відсвіт противительного значення. Це значення відносини між поняттями “строкатий” і “марний” могло б пройти невідчутним, якби перше “і” не було паралельно другому, у якому цей відтінок начисто відсутній, і, отже, виділялося в акті зіставлення

Подібні ж приклади того, що граматичні елементи здобувають у поезії особливий зміст, можна було б дати для всіх граматичних класів

Думка Р. Якобсона бідує, на наш погляд, лише в одному корективі. Захопившись гарною паралеллю граматики й геометрії, Якобсон схильний протиставляти граматичні - чисто реляционние - значення матеріальним, лексичним. У поезії безумовне розмежування цих рівнів (при більшої, як ми вже відзначали, незалежності, чим на рівні звуків поетичного мовлення) не представляється можливим. Це дуже добре помітно на прикладі тих же займенників, відносини яких конструюють модель поетичного миру, у той час як конструкція змісту самого цього займенника часто виявляється залежно від усього понятійного (семантичних-семантичної-лексико^-семантичного) будуючи добутку вцелом.

Пояснимо цю думку прикладом. Зупинимося на вірші Лермонтова “Дума” - одному з найбільш яскравих у російської поезії прикладів розкриття основної авторської думки через системи субъектно-об’єктних відносин, що знайшли вираження головним чином у займенниках. Але цей же вірш - яскравий приклад зв’язку між чисто реляционним і речовинним планами. Не зв’язані в мові, вони співвіднесені у вірші, оскільки й суб’єкт (”я”), і об’єкт (тут - “ми”) мають не загальномовні значення, а моделюються на очах у читача

Початок вірша проголошує поділ суб’єкта й об’єкта. Суб’єкт даний у формі займенника першої особи однини “я”, об’єкт - займенника третьої особи однини: “зостариться воно”, “його прийдешнє” і прямо назване - “поколенье”. Розташування суб’єкта й об’єкта за граматичною схемою: підмет - доповнення зі зв’язком між ними - предикатом, вираженим перехідним дієсловом “дивлюся”:

Я дивлюся на поколенье -

різко розділяє їх як дві окремі й протипоставлені сфери. Дія це: “дивлюся” - має не тільки напрямок, але й емоційне фарбування, передану обставиною способу дії “сумно” і ще більш углубляющую прірву між “я” і “воно”.

(*84)

У цій строфі намічений і вигляд “поколенья”: “його прийдешнє - иль порожньо, иль темно”, воно “у бездіяльності зостариться”. Дуже істотна конструкція четвертого вірша, що представляє граматичну паралель до першого. Тільки в цих двох віршах першого чотиривірша суб’єкт виражений займенником. Досить оголити граматичну форму тексту -

Я дивлюся сумно…

Воно зостариться в бездіяльності… -

Pages: 1 2

Збережи - » Рівень морфологічних і граматичних елементів . З'явився готовий твір.