Знаменитий римський ритор Марко Фабий Квинтилиан (35 - ок. 100 р. н.е.)- автор великого твору у дванадцятьох книгах «Риторичні наставляння». Праця Квинтилиана систематична й строго продуманий. Тут врахований весь досвід класичної риторики й узагальнений власний досвід викладача риторики й судового адвоката. У цій роботі філософ відзначає, що праця оратора велика й різноманітний, і ніколи про нього не сказано всі, проте він спробує викласти із традиційних правил найкраще, а дещо неважливе змінить, дещо додасть або відкине

Наприкінці передмови автор намічає план, якому й треба: перша книга присвячена первісному вихованню хлопчиків у сім’ї й у граматика до їхніх занять риторикою; друга - заняттям у риторичній школі й природі риторики як науки; третя - девятоя книги - свого роду енциклопедії традиційної теорії ораторського мистецтва; десята присвячена критичному розбору грецької й римської літератури по жанрах і характеристиці зразків, цікавих і корисних для майбутнього оратора; одинадцята викладає зовнішні прийоми оратора; дванадцята малює моральний і суспільний образ оратора

Це добре систематизований твір по ораторському мистецтву: у ньому аналізуються теорія й практика римського красномовства, розглядаються проблеми педагогіки, етики, дається характеристика риторичних шкіл, стилів. Праця Квинтилиана - вершина дослідження ораторського мистецтва. Ні до, ні після нього не було робіт, які з такою старанністю давали б теоретичний аналіз красномовства

Спочатку Квинтилиан малює образ ідеального оратора, продовжуючи розробляти цю тему слідом за Цицероном: «Отже, так буде оратор такий, щоб його по справедливості можна було назвати й мудрецем; не тільки зроблений у вдачах (тому що цього, на думку моєму, хоча інші інакше думають, ще не досить), але зроблений і у всіх знаннях, у всіх якостях, потребних для красномовства».

У першій книзі Квинтилиан розповідає про виховання майбутнього оратора. Майбутнього оратора повинні виховувати з дитинства, на нього впливає оточення (годувальниці, батьки, дядьки), учителі, які повинні добре вчити. Ця книга містить методичні міркування про навчання в дитячому віці: навчання повинне бути забавою, дитина свідомо повинен запам’ятовувати матеріал, займатися краснописом і читанням уголос. Мовлення повинна бути правильна, ясна й гарна. Для цього необхідно вивчати граматику й зразкових ораторів, поетів, прозаїків, потім переходити до власних творів. Майбутній оратор повинен знати дуже багато, у тому числі філософію, музику, геометрію, вимову. .Другий розділ присвячений методиці роботи вчителі, зокрема говориться про систему вправі, даються рекомендації для читання художніх творів і мовлень відомих ораторів. « чиВарто жорстко дотримуватися риторичних правил?» - запитує Квинтилиан. Він уважає, що оратор недолжен почитати риторичні правила за неодмінні закони. У правилах може багато чого змінюватися згідно справі, часу, випадку й обставинам. Квинтилиан відходить від прийнятої до нього в риториці твердої регламентації побудови мовлення. Правила є лише керівництвом до дії, але не догмою, вони не повинні сковувати оратора й позбавляти його можливості проявляти самостійність. Він порівнює тверді правила із приписанням полководцеві, як розташувати військо. Але адже розташування війська залежить від обстановки. «Так і в мовленні потрібно знати, потрібно чи або зайве вступ, і притім коротке, або велике; чи обертати все мовлення до суддів або й до іншої особи, уживши на те яку-небудь фігуру; успешнее чи для захищає дела, що, оповідання коротке або довгій, безперервній або розділене на частині…».

Квинтилиан риторику як науку розділяє на три частини: ч першої міркують про мистецтво, у другий - про вмільця, у третьої - про самий добуток. «Мистецтвом буде те, чому за правилами вчитися повинне, і це становить науку добре говорити; умілець є той, хто осяг це мистецтво, тобто оратор, якого ціль їсти добре говорити. Добуток же те, що робить умілець, тобто гарне мовлення». Тут Квинтилиан повторює думка Цицерона: щирим красномовством володіє лише добра й чесна людина. Властиво, ця думка була поширена в Древньому Римі, тому що Квинтилиан посилається й на інші, хто дотримувався цього

Він пише, що риторика складається в здатності й силі переконувати. Це визначення, зауважує Квинтилиан, іде від Исократа (риторика - творительница переконання). Такої ж думки дотримується Цицерон. Відразу Квинтилиан іронічно зауважує, що переконують словом і спокусниці, і ласкатели, і розпусники. Той же недолік у визначенні Аристотеля, що говорив, що риторика є здатність або сила винаходити все, що може переконувати в мовленні. Автор критикує ці визначення, які підхопили й шкільні підручники красномовства. Він пропонує інше визначення, роблячи застереження, що воно знайдено в інших: риторика їсти наука добре говорити. Квинтилиан затверджує, що риторика є мистецтво й наука. Астрономію, що обмежується спостереженням свого предмета, можна назвати умоглядної; «плясание», що складається в дії, можна назвати «діяльною» наукою, живопис він називає «продуктивною» наукою. «Риторику можна, здається, зарахувати до наук, у дії що складається, тому що вона через дію досягає своєї мети; всі вчителі так думають». Але він уважає, що риторика багато запозичить і від інших наук. Властиво, ця думка продовжує думки Платона, Аристотеля й Цицерона про необхідність ораторові знать і інших науки

Квинтилиан ставить запитання: природне дарування або навчання сприяє красномовству? Оратором зробитися не можна без допомоги того й іншого. Він зауважує: «Словом, природа є речовину, а наука художник: ця дає вид або образ, а та приемлет. Мистецтво без речовини нічого не виходить, речовина й без мистецтва має свою ціну; але чудова обробка є краще самої дорогоцінної речовини». Предметом риторики може бути всі, про що можна говорити, тобто це широка, по суті безбережна, середовище діяльності оратора. Так уважає Квинтилиан, посилаючись на Платона й Цицерона.

По Квинтилиану, риторика складається з п’яти частин: винаходу, розташування, викладу, пам’яті, проголошення (або дії). Мети оратора - повчати, збуджувати, тішити, хоча не всяке мовлення переслідує все три

Він виділяє, дотримуючись попередніх теоретиків, три роди мовлення: доказовий, розважливий і судовий. Перший рід - доказовий - стосується похвали й осудження: надгробні мовлення, іноді мовлення в суді (підсудний має хвалителів), похвала (або огуда) може вимовлятися й в інших випадках. Похвала особливо вимагає поширення й прикраси. Може бути похвала богам, людям, а також містам і прочим предметам

Другий рід мовлення - розважливий (або разбирательний, советовательний) - має мета радити (виступу в Сенаті й народних зборах). У цьому мовленні більшу роль грає добра думка про оратора. Оратор говорить тут про світ, війну, число військ, посібниках, податях. Він повинен знати про силу держави й про вдачі громадян

Третій рід мовлення - судовий - має на меті обвинувачення й захист. Цей рід складається з п’яти частин: вступу, оповідання, доказу, спростування, висновку. До цих частин деякі додають ще поділ, речення, відступ - перші дві ставляться до доказів. Квинтилиан пояснює, як користуватися цією схемою: «Оратор не повинен думати, щоб кожну з показаних мною - частин належало викладати в тім же порядку: а насамперед потрібне йому размислить, до якого роду ставиться справа, у чому воно втримується саме, що може споспешествовать йому й що ушкодити; потім, що затверджувати й що відкидати повинне; після, яким образом оповідати пристойніше (тому що оповідання є готування до доказів, і не може бути корисно, коли попередньо не довідається оратор, які точно доводи виставити йому потрібно); нарешті, подумати про снискании прихильності від суддів. Тому що, не оглянувши всіх частин, сутність усього справи, не можна нам знати, у який настрій привести їх для нашої користі /…/».

Розташування частин, як бачимо, залежить від багатьох моментів. Однак Квинтилиан попереджає, що це розташування вільно лише відносне. Не можна, наприклад, вступ поміщати наприкінці мовлення. Це природно. Тому все-таки наприкінці глави він категорично наполягає на тому плані, що запропонував: «Отже, потрібно розташовувати й починати слово в пропонованому нами порядку: потрібно складати його в тім же порядку, у якому й говорити повинні».

Квинтилиан розробляє систему доводів і їхніх спростувань. Довід повинен бути по більшій частині достовірний, а спростування сильне. Однак автор уважає, що скільки б ні гарні були доводи, але вони будуть слабкі, якщо не підкріпляться мистецтвом оратора. Він пише, погоджуючись із поглядами інших ораторів: «Я и сам знаходжу, що в них потрібна ясність і определительность: і що в предметах малих склад і вислови повинне вживати самие пристойні й найбільш звичайні. Але коли говоримо про предмети важливих, тоді не почитаю зайвим і прикраса, як тільки б не шкодило воно ясності…».

Pages: 1 2 3