Найбільшим класиком античного красномовства й теоретиком ораторського мистецтва був давньоримський оратор і політик Марко Туллий Цицерон (106-43 р. до н.е.). Три трактати про ораторське мистецтво відбивають багатий досвід античної риторики і його власний практичний досвід найбільшого римського оратора. Ці трактати - «Про оратора», «Брут, або Про знаменитих ораторів», «Оратор» - пам’ятники античної теорії словесності, античного гуманізму, що мали глибокий вплив на всю європейську культуру

У теорії пізнання Цицерон відмінюється до скептицизму, уважаючи, що немає критерію для отличения реальних подань від нереальних. Він розглядає питання про вище благо, про чесноти як єдиному джерелі щастя, прагне до досконалості. Такому прагненню відповідають чотири чесноти: мудрість, справедливість, мужність, помірність. Його філософські погляди лягли в основу поглядів на ораторське мистецтво

Які ж погляди Цицерона на ораторське мистецтво? Теорія красномовства Цицерона займає середнє положення між азианизмом і помірним класичним аттицизмом. У трактаті «Про оратора» він вибирає вільну форму філософського діалогу, що дозволило йому викладати матеріал проблемно, дискуссионно, приводячи й зважуючи всі доводи за й проти. Цицерон ремствує на те, що красномовство серед всіх наук і мистецтв має найменше представників. І це не випадково. На його думку, теперішніх гарних ораторів мало, тому що красномовство - щось таке, що дається сутужніше, ніж це здається. Красномовство народжується з багатьох знань і вмінь. «Справді, - пише він, - адже тут необхідно засвоїти собі найрізноманітніші пізнання, без яких швидкість у словах безглузда й смішна; необхідно додати красу самого мовлення, і не тільки відбором, але й розташуванням слів; і всі рухи душі, якими природа наділила рід людський, необхідно вивчити до тонкості, тому що вся міць і мистецтво красномовства в тім і повинні проявлятися, щоб або заспокоювати, або збуджувати душі слухачів. Д всьому цього повинні приєднуватися гумор і дотепність, утворення, гідна вільної людини, швидкість і стислість як у відбитті, так і в нападі, перейняті тонкою добірністю й вихованістю. Крім того, необхідно знати всю історію стародавності, щоб черпати з її приклади; не можна також упускати знайомства із законами й цивільними правами. Потрібно чи мені ще поширюватися про саме виконання, що вимагає стежити й за телодвижениями, і за жестикуляцією, і за вираженням особи, і за звуками й відтінками голосу?.. Нарешті, що сказати мені про скарбницю всіх пізнань - пам’яті? Адже саме собою зрозуміло, що якщо наші думки й слова, знайдені й обмірковані, не будуть доручені їй на зберігання, те всі достоїнства оратора, як би не були вони блестящи, пропадуть даром».

Цицерон уважає, що основа ораторського мистецтва насамперед - глибоке знання предмета; якщо ж за мовленням не коштує глибокий зміст, засвоєне й пізнане оратором, то словесне вираження - порожня й дитяча балаканина. Красномовство - це мистецтво, але труднейшее з мистецтв

Діючими особами свого діалогу, авторитетом яких Цицерон підкріплював свою думку, були вчителі його молодості, кращі оратори попереднього покоління Лициний Вроді й Марко Антоній, а також їхні учні Сульпиций і Котт і менш значні особи

Він підтримує Платона й Аристотеля в тім, що мовлення значна, що відповідає почуттям і думкам слухачів, становить невід’ємне надбання оратора. У цих судженнях позначився психологічний напрямок дослідження ораторського мовлення: «Кому, наприклад, невідомо, що вища сила оратора в тім, щоб запалювати серця людей гнівом, або ненавистю, або скорботою, а від цих поривів знову обертати до лагідності й жалості? Але досягти цього красномовством може тільки той, хто глибоко пізнав людську природу, людську душу й причини, що змушують її спалахувати й заспокоюватися».

Якої ж умови для оратора найважливіші? По-перше, природне дарування, жвавість розуму й почуття, розвиток і запам’ятовування; по-друге, вивчення ораторського мистецтва (теорія); по-третє, вправи (практика). Властиво, у даних твердженнях немає нічого нового, оскільки про це писав ще Аристотель. Проте Цицерон намагається синтезувати попередні теорії, осмислити їх і на їхній основі створити узагальнену теорію ораторського мистецтва

У першій частині роботи «Про оратора» Цицерон намагається створити ідеал утвореного оратора, оратор-політика, що був би одночасно й філософом, і істориком, і знав би право. Історія, філософія й право були в той час загальноосвітніми предметами. «Якщо ж мова йде про те, що по - сьогоденню превосходно, - пише Цицерон, - те пальма першості належить тому, хто й учений, і красномовний. Якщо ми погодимося назвати його й оратором, і філософом, то й сперечатися не про що, якщо ж ці два поняття розділити, то філософи виявляться нижче ораторів, тому що доконаний оратор має всі знання філософів, а філософ далеко не завжди має у своєму розпорядженні красномовство оратора; і дуже жаль, що філософи цим зневажають, тому що воно, здається, могло б послужити завершенням їхнього утворення». Так виникає образ ідеального оратора, утвореного й тим самим поднимающегося над повсякденною свідомістю, над юрбою, здатного вести її за собою

И в інших трактатах Цицерон постійно порушує питання про взаимоотношении риторику й інших наук, зокрема філософії. Щораз він неухильно приходить до принципу підпорядкування всіх наук головної ораторської мети. У його риторичних трактатах ясно простежується відношення до філософії й права як до частини ораторського утворення й виховання. Одне питання розділяло філософів і риторів: чи є риторика наукою? Філософи затверджували, що риторика не є наука, ритори затверджували зворотне. Вроді, що діє особа діалогу, пропонує компромісне рішення: риторика не є щира, тобто умоглядна наука, але вона являє собою практично корисну систематизацію ораторського досвіду

Цицерон відзначає, що всі інші науки замкнуті кожна в собі самої, а красномовство, тобто мистецтво говорити толково, складно й красиво, не має ніякої певної області, границі якої сковували б його. Людина, що береться за ораторське мистецтво, повинен уміти сказати рішуче про усім, що може зустрітися в суперечці між людьми, інакше він не може зазіхати на звання оратора

Цицерон за традицією, прийнятої в Греції, виділяє три роди мовлень: виступу на форумі, виступу в суді на цивільних справах і розглядах, хвалебні мовлення. Однак Антоній, герой діалогу, говорячи про види красномовства, указує, що недоцільно до судового й політичного красномовства дорівнювати малопрактическое хвалебне красномовство. Як бачимо, Цицерон у деяких випадках ставить дискусійні питання й не дає на них чіткі відповіді. Ця думка може виразити одна діюча особа, інші ж можуть із ним погоджуватися або не погоджуватися

От як, по Цицерону, відбувається формування оратора: «Отже, можна сказати: людині обдарованому, котрий заслуговує підтримки й допомоги, ми передамо тільки те, чому навчив нас досвід, щоб він під нашим керівництвом досяг усього, чого ми самі досягли без керівника; а краще цього навчити ми не в змозі». Основне - дарунок слова, якому необхідно розвивати постійно.

Цицерон аналізує побудову судового мовлення, що повинна довести правоту того, що ми захищаємо; розташувати до себе тих, перед ким ми виступаємо; направити їхньої думки в потрібну для справи сторону. Він зупиняється на типах доказів і їх застосуванні

Автор міркує про страсті, порушуваних мовленням. Розділ про порушення страстей викладений їм докладно, тому що практично більша частина мовлень ораторів, і зокрема його самого, будувалася з урахуванням впливу на психіку слухачів, але теоретично ідеї впливу не були узагальнені. Цицерон показує перевагу психологічного підходу ккрасноречию.

Він пише про гумор і дотепність, які погано укладаються в риторичну схему. Класифікація гумору, не завжди послідовна, ілюструється прикладами з римської ораторської практики й попутних практичних коментарів Цицерона. Він, таким чином, намагається укласти теорію гумору в рамки класичної риторики, хоча сам переконаний, що гумор - властивість природне і йому навчити нельзя.

Обов’язок оратора полягає в наступному: знайти що сказати; знайдене розташувати один по одному; додати йому словесну форму; затвердити все це в пам’яті; вимовити. Як бачимо, Цицерон дотримується сталої класичної схеми, відповідно до канону якої дається пятичастное розподіл риторичного процесу, тобто весь шлях « від думки до звучного публічного слова». Крім того, у завдання оратора входить розташувати до себе слухачів; викласти сутність справи; установити спірне питання; підкріпити своє положення; спростувати думка супротивника; на закінчення додати блиск своїм положенням і остаточно скинути положення супротивника

На думку Цицерона, найважливіше для оратора - це словесне вираження думки й проголошення мовлення

Pages: 1 2