Останнє століття Республіки відзначене не тільки розквітом латинської прози, але й видатними успіхами в області поетичної творчості. Версифікації вчили в школах, і вміння складати, вірші було ознакою гарного тону. У римській поезії того часу боролися два плини: одне з них прагнуло знайти пішло поетичні форми, використати різноманітні поетичні прийоми, які культивувалися елліністичними, особливо олександрійськими, поетами; інше відстоювало традиційну форму віршування, яка йшла від Энния. Прихильником цієї форми вважав себе Цицерон; до цього ж плину примикав і Тит Лукреций Кар, автор знаменитої філософської поеми «Про природу речей».

Про життя Лукреция нам мало відомо. Свою поему він присвячує преторові Меммию, звертаючись до нього, як до рівного. Можливо тому, що він належав до вищого кола , хоча деякі схильні вважати його людиною демократичного походження. Християнський письменник IV-V вв. н.е. Ієронім говорить, що від уживання любовного напою Лукреций втратив розум, що писав він свою поему лише в ті моменти, коли опритомнював, і життя скінчило самогубством. Однак у поемі немає ніяких слідів хворобливості свідомості; версія ця ставиться, видимо, до наступного періоду й складена супротивниками філософії Лукреция.

Поема «Про природу речей» - філософський добуток. Автор використав ритмічне мовлення й різноманітні форми поетичного викладу, щоб зробити предмет свого твору доступним читачеві. Викладаючи своє навчання «у звучних і солодких віршах», він надходить, за його словами, як лікар, «який обмазує медом краю чаші, коли дає дітям гіркий цілющий напій».

Лукреций - переконаний прихильник і жагучий проповідник навчання Эпикура, що, на його думку, повинне позбавити людей від марновірства й дати имсчастье.

Поема починається з гімну всеблагій Венері, уособленню єдиної й вічно живої природи. У першій книзі формулюється закон вічності матерії як основа навчання про всім сущому: з нічого нічого не відбувається, а все народжується й виростає від дрібних первинних тіл , з яких складаються всі тіла. Розвитку цієї думки присвячена й значна частина наступної книги

У книзі третьої трактується питання про життя й смерть. Лукреций заперечує безсмертя душі. Дух і душа людини народяться й умирають разом з тілом. Тому смерть - неминучий кінець існування. У книзі четвертої встановлюється, що наші почуття є основним джерелом пізнання речей. У книзі п’ятої розгорнута велична картина світобудови. Мир виник внаслідок різноманітних зчеплень окремих тел. Мир не коснеет у своєму положенні, усе минущо, природа вічно змінюється. Лукреций викладає історію утворення землі й появи на ній живих істот. Він дає начерк розвитку первісного суспільства. Перші люди походили більше на тварин, у них не було законів і правил гуртожитку, серед них панувало насильство. Але поступово люди підкоряли собі сили природи, вони навчилися робити вогонь, сталі користуватися шкірами звірів, з’явилася сім’я, у результаті договору виникло й суспільство. У книзі шостої пояснюються різні явища природи: грози, землетрусу, коливання температури, епідемічні хвороби

Поема розкриває цілісне, в основі своєї матеріалістичний і механістичний світогляд. Автор її - не тільки раціоналіст-мислитель, але й поет, він не тільки вивчає природу, але й схиляється перед нею

Деякі описи (грози, хмарності) говорять про силу поетичного сприйняття автором явищ природи. Одне з основних завдань Лукреция - звільнити людей від страху смерті й від марновірств. Природна картина миру не залишає місця для божественного втручання. Згідно з Эпикуром Лукреций говорить про те, що боги ведуть безтурботне життя й не стосуються людських справ. Безсилля людини перед природою, його безпорадність у поясненні її явищ були причинами релігійних оман, які можуть бути джерелом усяких зол

Ідеал Лукреция - мудрець, що пізнав закони життя й природи, що звільнився від марновірства, що вийшов від хвилювань і насолоджується своїм щиросердечним спокоєм. Епікурейська етика в основі своєї аполітична. Вона виправдує індивідуалізм, відсторонення людини від громадського життя

Життя, повної метушливих турбот, вилученої від природи й обтяженою боротьбою, він віддає перевагу життю первісного суспільства. Однак Лукрецию далекий песимізм. Преклоніння перед природою, віра в її невичерпні сили з’єднуються в нього з апологією людського розуму, що проникає в найглибші таємниці світобудови і являющегося джерелом щирої мудрості. У цьому сила оптимізму Лукреция.

Поема «Про природу речей»-найбільший добуток світової літератури, воно продовжує вражати глибиною думки, і не раз було джерелом творчого натхнення. Навчання, в істоті своєму находящееся в протиріччі з багатьма явищами римського суспільного укладу, наповненого обрядовістю й марновірством, Лукреций наділяв у традиційну латинську поетичну форму. Він випливав не олександрійським зразкам, а римському поетові Эннию, до якого він ставився з більшою повагою

Зроблена Лукрецием реформа вірша Энния мала значення для наступних поетів, особливо для Вергілія. Ще близько 100 р. до н.е. з’являються латинські вірші, написані під впливом александринизма. Напрямок це виникло при дворі Птолемеев, і для нього характерні наступні риси: 1) підкреслена ерудиція автора (особливо в питаннях міфології); 2) добірність і вишуканість форми; 3) виняткова увага до особистих переживань, особливо любовним. Наприкінці першої половини I в. александринизм входить у моду й у Римі. Він знаходить чимало прихильників, головним чином серед аристократичної молоді. Люди консервативного напрямку стояли за старий энниев стих, і Цицерон зневажливо називав нових поетів неотериками («юнака», «нововводители).

Перше місце серед нових поетів належить, безсумнівно, Катуллу. Гай Валерій Катулл (близько 87-54 р. до н.е.) народився в транспаданском місті Вероні. Оселившись у Римі, він зблизився із представниками аристократичної молоді, серед якої було чимало талановитих людей

Катуллу була добре відома грецька й елліністична поезія. Ряд його віршів написаний у чисто олександрійському дусі («Весілля Фетиди й Пелея», дві шлюбні пісні -эпиталамии й ін.). Катулл віддав данину тієї підкресленої вченості, що була потрібна від поета олександрійської школи, але разом з тим він дав вірного, повні реалізму характеристики людських почуттів і страстей. Особливе значення придбали у світовій літературі ліричні вірші Катулла, головні з яких він присвятив своїй коханій Лесбии.

Під цим вигаданим ім’ям ховалася, як це встановили ще в стародавності, аристократка Клодия, сестра відомого трибуна 58 р., не раз, що згадує в добутках Цицерона. Вірша Катулла знайомлять нас із перипетіями всього роману: Катулл говорить про свою пристрасть, що приводить його до боязкості. За першим захопленням і радістю успіху пішло розчарування: у Катулла з’являються підозри, що викликають ревнощі й незабаром підтверджуються. Катулл переживає протилежні почуття, з особливою силою відбиті їм у двустишии, що починається словами: «Хоч ненавиджу, люблю».

Зрештою, Катулл пориває із Клодией, і розрив цей викликає в нього як би заціпеніння. Він молить богів позбавити його від любовної хвороби; він розчарований у любові й згодом не побажав повернутися до своєї колишньої коханої

Любов до Клодии - не єдиний мотив ліричних добутків Катулла. Він пише вірші про смерті любого брата й численні й різноманітні вірші, присвячені друзям. Чудові вірші Катулла про природу. Вірш, звернений до рідного півострова Сирмию, написано поетом після повернення з Вифинии; рідні краї дорожче Катуллу всіх інших «півостровів і островів, тинийских і вифинских полів».

Таким чином, лірика Катулла відбиває складну гаму особистих переживань поета. На нього впливали не тільки александрийци - він перебував під впливом ранніх грецьких ліриків (особливо Сафо й Архілоха). Катуллу вдалося знайти виняткові по силі й принадності слова для вираження складних людських переживань, і його можна з повною підставою вважати першим великим римським ліричним поетом. У ліричних добутках Катулла найбільше яскраво відбитий розвиток індивідуалізму в римському суспільстві

Катуллу не далекі були й політичні мотиви. Батько його вважався другом і гостем Цезаря, сам же Катулл бував у колі антицезарианской молоді; йому належить кілька різких епіграм за адресою Цезаря й особливо за адресою улюбленця останнього, Мамурри. Правда, в одному з віршів Катулл захоплюється успіхами Цезаря Вбритании.

Pages: 1 2