Схід - найбільший і найменш населений район. Santa Cruz єдине велике місто. Він перебуває близько до підніжжя Анд, але в основному розташований на рівнинах. Починаючи із середини 1950-их років, це був самий швидко, що розвивається центр, поширення сільського господарства в країні й центр видобутку природного газу й нафти. До 1970-им років Santa Cruz наздогнав Cochabamba, ставши другим по величині містом Болівії унікальний приклад довгий час ізольованого міста на Сході, що догнали головний центр Анд. Тринідад це головне місто в центрі віддаленого, великого, ськотарського регіону Beni, у той час як далі на півночі цього Східного району лише деякі маленькі міста ще зберігаються по берегах рік, серед дощових лісів.

ЛЮДИ

Етнічні й лінгвістичні групи.

Населення Болівії ськладається із трьох груп - індіанці, метиси (нащадки змішаних від шлюбів індіанців з іспанцями) , і нащадки іспанців. Після чотирьох сторіч змішування фактично неможливо виміряти відсоток кожної із груп, хоча індіанці усе ще становлять приблизно 60-70 відсотків від загального населення. Сама більша група з них - Quechua.

Індіанці в основному становлять дві відмінні групи живучі в північному Aliplanio які говорять гортанною мовою Aymara, і тих, хто говорить на Quechua - мові Інків. Quechua - більш широко поширені в Андах, особливо в Valles. Залишки рівнинних і лісових індіанців зберігаються на Сході. Велика більшість індіанців фермери, шахтарі, фабричні робітники й будівельники. Aymara і Quechua додані до Іспанського як офіційні мови Болівії, але росте число індіанців, зокрема в містах, торгових центрах і нових поселеннях, що вільно говорять на іспанському.

Метиси добре представлені в офісах, ремеслах, і в дрібному бізнесі в містах. Традиційна меншість - нащадки іспанців давно сформували місцеву аристократію в маленьких містах і сільських місцевостях. Їхній вплив залишається, хоча воно зменшилося після Національної Революції 1952 року.

Небагато іноземців емігрували в Болівію. Однак невелика кількість німців прибутку наприкінці 19-ого й початку 20-ого століття й домоглися помітного успіху як комерційні агенти й підприємці, власники магазинів, і бухгалтери. Японські фермери були серед найбільш успішних колоністів у районі Santa Cruz. Прибувши наприкінці 1950-их і 1960-их років як відносно маленька, але кваліфікована група піонерів, вони внесли важливий вклад в економіку.

Релігійні групи.

Римсько-католицька релігія має близько 95 відсотків усього населення. На чолі церковної ієрархії в Болівії коштує кардинал, що живе Sucre. Церкви й собори, більшість із яких були побудовані в колоніальні часи, становлять національний архітектурний ськарб. Вони побудовані в основному в екстравагантному, орнаментальному стилі барокко, хоча є деякі представники стилю ренесанс (наприклад, собор La Paz) або більше пізніх стилів. Починаючи з 1940-их років, Римсько-католицька Церква одержала майже виняткову роль у питаннях соціальної допомоги й утворення.

В Індійських громадах Altiplano, ще живі деякі форм пантеїстичної доколумбовськой релігії. Вона включає Бога Сонця, легендарне створення першого імператора інків - Maneo Capac і сестру його дружини - Mama Oclio на острові Сонця в озері Titicaca. Римсько-католицька релігія в плині століть прийняла деякі аспекти індійської релігії асимілюючи їх у релігійному житті цих громад. Є також різні Протестантські віросповідання й так само маленьке єврейська громада. Воля релігії гарантована Конституцією.

ДЕМОГРАФІЯ.

На початку 20-ого століття Населення Болівії було близько 1,800,000 чоловік, і після 25 років повільного приросту населення його кількість досягла приблизно 2,300,000. Між 1925 і 1950 роками населення росло в злегка приськореному темпі (незважаючи на втрати Війни Chaco) , збільшившись майже на 750,000. Чисельність населення до 1950 року, ськладова 3,000,000 чоловік виріс на очах більше чим на 2,250,000 протягом наступних 25 років, завдяки, по-перше, зменшенню смертності й постійному росту народжуваності. До кінця 20-ого століття кількість населення на 1950-ий рік більше, ніж подвоїлося.

Урбанізація в Болівії росла паралельно росту населення. На початку 20-ого сторіччя міське населення Болівії було менше ніж одна десята всього населення, але до 1950 міське населення більше, ніж подвоїлося. До кінця 20-ого сторіччя міське населення виросло приблизно до половини всього населення.

ЕКОНОМІКА

Болівія добре забезпечена природними ресурсами, але високі витрати виробництва, недолік інвестицій, неадекватний внутрішній транспорт, і місце розташування не забезпечує вихід до моря обмежували розвиток. Середній дохід болівійця низок, і Болівія залишається однієї з найбідніших країн Південної Америки.

Революційна програма 53-го включила негайну аграрну реформу, засновану на розпаді більших маєтків, і націоналізації шахт. Це привело до первісного зменшення в сільськогосподарському виробництві, тяжкому падінню у видобутку корисних копалин і збільшенню заробітної плати. У період політичних безладь, уряд намагалося задовольнити нові робочі сполучники, відстрочкою необхідних ськорочень числа службовців у шахтах і підтримкою більших зусиль у багатьох інших галузях економіки. Таким чином, незважаючи на запізнілі політичні й соціальні реформи, реалізовані революції, курс росту національної економіки залишився надзвичайно низьким. Страшно коливна економіка сильно погіршилася наприкінці 20-ого сторіччя в основному в результаті падіння світових цін на олово, поганих урожаїв, виплати боргів, і підвищення темпів інфляції. Хоча Болівія одержала дуже більшу іноземну допомогу, технічну підтримку й позика Міжнародного Банку протягом ряду років, що лякають проблеми, які не мають швидких або легких рішень, продовжують стояти перед урядом.

Ресурси. Мінеральні запаси Болівії це самі коштовні мінеральні ресурси. Країна є головним виробником олова; у неї є запаси цинку, сурми, вольфраму, срібла, свинцю й міді, а також невелика кількість золота. Хоча олово домінує над виробництвом металів, Болівія - дуже коштовний постачальник, порівнянний з Південно-східною Азією й через цього особливо уразливий до світового попиту на олово. Державне корпорація по видобутку копалин, Comibol, оголосило про важкі втрати й падіння виробництва в 1980-их коли, через надлишки, що ськопилися у світі, олова, більше чим дві третини шахт, що служать, стали безробітними.

Початок розробки нафтових ресурсів Болівії датується 1920-им роком, коли Стандартна Нафтова Компанія Нью Джерсі придбала концесію на дослідження й експлуатацію зони в подножья Анд у південно-східній Болівії. Ряд маленьких родовищ нафти був виявлений тут, але ця компанія була націоналізована в 1937 році й утворилася YPFB (Yacimientos Petroliferos Fiscales Bolivianos) . У середині 1950-их років компанії США знову відновили розробку в Болівії, і в 1956 болівійська компанія видобутку нафти нафти в затоці - відділення корпорації нафти в затоці почала десятиліття успішної розробки нафти й природного газу в районі Santa Cruz. В 1966 році Затока почала експортувати нафта в південну Каліфорнію, через трубопровід YPFB у Тихоокеанський порт Africa (Чилі) , а також підвищувати обсяг продажу на внутрішніх ринках і Аргентині. Однак політична невизначеність розбудувала цю промисловість, і в 1969 Болівія націоналізувала компанію видобутку нафти в затоці. Хоча Болівія знову стала заохочувати іноземні нафтові компанії в 1972, виробництво продовжувало падати через недолік інвестиції й невдачі спроб повернути втрачена довіра. Підвищення внутрішнього споживання змусило імпортувати частину нафти наприкінці 20-ого століття й привело до нової хвилі об’єднання Болівії з іноземними нафтовими компаніями.

Виробництво природного газу було більше успішним, і з падінням світового попиту на олово наприкінці 20-ого сторіччя, природний газ став найбільш важливим за значенням експортом Болівії, нараховуючи до середини 1980-их років більше половини всіх офіційних доходів. Головним споживачем природного газу є Аргентина що є. Родовища газу з більшими запасами ськонцентровані в районі Santa Cruz. Болівія багата й іншими натуральними ресурсами, зокрема гідроелектричним потенціалом, що експлуатувався мінімально.

Сільське Господарство.

Приблизно половина працюючого населення зайнято в сільському господарстві (включаючи невелику кількість мисливців, лісників і рибалок) , але на фермерство доводиться тільки 27 відсотків від валового продукту. Хоча селянський ринок виріс у північних містах і великих транспортних центрах на Altiplano і навколо Cochabambа, фермерство залишається широко розповсюдженими в Андах.

Pages: 1 2 3 4 5 6