Валентин Григорович Распутін народився в 1937 році в селищі Усть-Уда, що стоїть на Ангарі, майже на полпути між Іркутськом і Братськом. Після школи в 1959 році закінчив історико-філологічне відділення Іркутського університету, потім зайнявся журналістикою. Перші нариси й оповідання Распутіна були написані в підсумку кореспондентської роботи, поїздок по близької його серцю Сибіру: у них відклалися спостереження й враження, які стали опорою для міркувань письменника про долю рідного краю. Распутін любить батьківщину

Він не уявляє собі життя без Сибіру, без цих тріскучих морозів, без цього сліпучого ока сонця. Саме тому у своїх добутках письменник розкриває тайгову романтику, єдність людей із природою, зображує характери, що заворожують своєю силою, первозданністю, природністю. Такі характери Распутін відкрив у сибірські селищах

На матеріалі сибірського села написані такі повісті, як “Останній строк” (1970), “Гроші для Марії” (1967), “Нагору й долілиць за течією”. Тут автор піднімає високі моральні проблеми добра й справедливості, чуйності й щедрості людського серця, чистоти й відвертості у відносинах між людьми. Однак Распутіна цікавила не тільки особистість із її духовним миром, але й майбутнє цієї особистості. І я б хотіла розповісти саме про такий добуток, у якому ставиться проблема буття людини на copyright батьків” і “дітей”. “Батьки” це люди, для яких розрив із землею смертельний, вони виросли на ній і любов до неї вбрали з молоком матюкай

Це й Богодул, і дід Єгор, і Настасья, і Сима, і Катерина. “Діти” це та молодь, що так легко залишила напризволяще село, село з історією в триста років. Це й Андрій, і Петруха, і Клавка Стригунова. Як ми знаємо, погляди “батьків” різко відрізняються від поглядів “дітей”, тому конфлікт між ними вічний і неминучий. І якщо в романі Тургенєва “Батьки й діти” правда була на боці “дітей”, на стороні нового покоління, що прагнуло викорінити морально, що розкладається дворянство, то в повісті “Прощання із Запеклої” ситуація зовсім протилежна: молодь губить те єдине, що уможливлює збереження життя на землі (звичаї, традиції, національних корінь).

Головний ідейний персонаж повести баба Дар’я. Це та людина, що до кінця життя, до останньої її мінути залишилася відданий своїй батьківщині. Дар’я формулює головну думку добутку, що сам автор хоче донести до читача: “Правда впамяти.

У кого немає пам’яті, у того немає життя”. Ця жінка є якоюсь охоронницею вічності. Дар’я щирий національний характер

Письменникові найближчі думки цієї милої бабусі. Распутін наділяє її лише позитивними рисами, простій і невигадливе мовлення. Треба сказати, що всі старожили Матеры описані автором степлотой.

Як мистецьки зображує Распутін сцени розставання людей із селом. Прочитаємо ще раз, як знову й знову відкладають свій від’їзд Єгор і Настасья, як не хочуть їхати вони з рідної сторони, як запекло бореться Богодул за збереження цвинтаря, адже воно свято для жителів Матеры: “…А баби до останньої ночі плазували по цвинтарі, устромляли назад хрести, установлювали тумбочки”. Все це зайвий раз доводить те, що відривати народ від землі, від його корінь не можна, що такі дії можна прирівняти до жорстокого вбивства

Автор дуже глибоко осмислив проблему, що встала перед суспільством в епоху НТР, проблему втрати національної культури. Із всієї повісті зрозуміло, що ця тема хвилювала Распутіна й була актуальна й у нього на батьківщині: недарма він розташовує Матеру на березі Ангари. Матера символ життя

Так, її затопило, але пам’ять про неї залишилася, вона буде жити вічно