Іван III ( 1462-1505) ще при житті сліпого батька стало його співправителем. Нещастя, що осягли князя замолоду, загартували його волю. Зійшовши на трон, Іван III всі сили вжив на те, щоб розширити свої володіння й підкорити собі всі російські землі. Для досягнення цієї мети він використовував будь-які засоби - насильство, гроші, династичні шлюби. Моськва поглинула Ярославське й Ростовське князівства, Новгород Великий і, нарешті, Твер.

Ярославль давно потрапив в орбіту моськовського впливу. Дяк Олексій Полуектов настійно радив Василю II відібрати вотчину в ярославських князів. Але Василь II не зважився порушити традицію. І тільки Іван III пішов раді дяка й послав його в Ярославль, щоб довершити справа. Відомо, що Полуектов перебував в опалі в 1467-1473 гг., а виходить, його поява в Ярославлі варто віднести до більше пізнього часу, до результату XV в. Описуючи нововведення Полуектова, місцевий літописець відзначив, що всі князі ярославські "простилися з усіма своїми вотчинами на століття, подавали їхньому великому князеві Іванові Васильовичу, а князь великий проти їх отчини подавав їм волості й села…". Термін "отчина" мав у вустах літописця більше широке й невизначене значення, чим термін "вотчина" ("села"). Передача "отчини" моськовському князеві означала ліквідацію суверенітету Ярославського князівства (В. Б. Кобрин). Ярославські князі втрачали традиційні права й статті доходу в Ярославлі, а свої "волості й села"" вони як би заново одержували з рук нового суверена. Свого роду коментарем до літописної звістки може служити лист Івана IV до А. М. Курбському, що принадлежали до Ярославського князівського будинку. Цар ремствував, що князі-бояри порушили закон, "їжаку діда нашого великого государя укладення: які вотчини (князів ярославських і інших. - Р. С.) взимати (конфіськувати в ськарбницю. - Р. С.) і яким вотчинам їжаку несть потреба від нас даятися й ті вотчини вітру подібно раздаяли неподібно…" Іван IV описав земельну політику Івана III досить точно. Ліквідація суверенітету Ярославського князівства спричинила переділ земель між ськарбницею й більшими місцевими суверенами. Закріплення великих вотчин за князями було небажано ("непотрібне") з погляду інтересів ськарбниці. Виправдуючи власну політику, Іван IV зосереджував увагу на питанні про конфіськацію спадкоємних родових земель. Але в XV в. ськарбниця повинна була залишити у володіння місцевих вотчинников значні вотчинні багатства.

Віддавна Ярославські князі мали "жеребья" у Ярославлі, одержували доходи з "чорних" земель, торгів та ін. Ліквідація суверенітету означала ліквідацію "жеребьев" у Ярославлі й відповідних статтях доходу. Перетворення спадкоємців великокнязівського й питомого престолів в "службових" князів, а потім моськовських бояр носило досить тривалий і ськладний характер. Але результат цього процесу добре відомий. ДО XV в. у Ярославській землі збереглося гніздо богатих вотчинников з місцевого князівського будинку, тоді як їхні збіднілі брати розселилися по особі землі - від Моськви до Новгорода й Пськова.

Приєднання до Моськви супроводжувалося загальним описом ярославських земель. Керував моськовським переписом хтось Іван Агафонов: "у кого сіло добро, ин відняв, а в кого село добра, ин відняв так описав на великого князя, а хто буде сам добрий, боярин або син боярський, ин його самого записав". Метою спиську було впорядкування служби бояр і дітей боярських у межах Ярославля. "Добрих бояр" і дітей боярських записували в службу, у неслуживі села й деревеньки описували в ськарбницю. Літописець назвав переписувача Агафонова "сущим созирателем Ярославської землі".

Ростовське князівство втратилося залишків незалежності в другій половині XV в. За свідченням літопису, моськовські влади вживали не тільки насильницькі засоби відносно кревної рідні. Під 1474 р. літописець записав, що ростовські князі продали Іванові III свою "половину Ростова". Інакше кажучи, ськарбниця надала ростовським князям грошовий викуп у вигляді компенсації за "половину Ростова".

Суздальські, ярославські й навіть ростовські князі зберегли у своїх руках чималу частину своїх спадкоємних вотчинних багатств. Але ліквідація суверенітету ніколи незалежних князівств допомогла моськовській владі дозволити труднейшую завдання: створити фонд державних земель у центральних повітах держави.

Взаємини Моськви з Новгородом розвивалися по іншому типі. У Новгороді знати зломила князівську владу й заснувала вічові-вічове-вічовий-боярсько^-вічову "республіку". Князівський домен піддався експропріації. Князям, запрошеним у Новгород по "ряду" (договору), заборонялося володіти землями в новгородських межах. Твердження нових порядків дозволило Новгородській землі уникнути дроблення. До середини XV в. Новгородська земля залишалася найбільшої з російських земель, що не уступала по території Моськовському великому князівству. Вищими посадовими особами вічової "республіки" був архієписькоп. Всіма справами Новгорода управляли виборні посадники й бояри, що становили Рада панів. Однак найважливіших рішень Ради затверджувало віче (збори новгородцев). Новгород був найдавнішим містом Русі з високим рівнем економіки й культури. Він вів жваву торгівлю із країнами Західної Європи за посередництвом Ганзейських міст. На півночі володіння Новгорода включали Кольський півострів, на сході простору до Уралу. Проте при всій своїй могутності "республіка" не могла витрачати значні засоби на зміст війська, і її військові сили далеко уступали моськовським.

У середині XV в. Моськва підсилила тиськ на Новгород, домагаючись його підпорядкування великокнязівської влади. Не маючи достатніх сил для оборони, новгородци намагалися обпертися на допомогу ззовні. Багато хто думали, що тільки допомога Литви може вберегти Новгород від долі інших російських земель, завойованих Моськвою. Пролитовськую партію очолювала впливова родина бояр Борецких. Звертання до католицького короля могло бути витлумачене як відступництво від православної віри, внаслідок чого віче відмовило в підтримці Борецким. Для організації оборони в Новгород був запрошений син київського митрополита Михайло Олелькович. Він доводив двоюрідним братом Іванові III і його відносини з королем Казимиром були далеко не дружніми. Князі Олельковичи сповідали православну віру й не визнавали унії з католицькою церквою.

Князь Михайло прибув у Новгород 8 листопада1470 р. Але ситуація розвивалася несприятливо для нього. За три дні до приїзду князя вмер архієписькоп Іона, його що запросив. Партія Борецких клопотала про те, щоб посадити на архієписькопський престол свого ставленика Пимона, ключника померлого владики.

Моськовський митрополит Исидор, що підписав Флорентійську унію, був низложен. Але його учні Григорій, зайняв митрополичью кафедру в Києві. Будучи прихильником переходу під владу короля Казимира, Пимон готовий був порвати з моськовською митрополією й підкоритися київському уніату-митрополитові-уніатові. "Хоча на Київ мя пошліть, - говорив він, - і там на своє поставляння їду".

Крім Пимона, віче розглядало ще двох кандидатів. Жереб упав на протодьякона Феофіла, рішучого супротивника унії. Прийнявши сан, Феофіл став збиратися "на поставляння" у Моськву. Партія Борецких зазнала поразки. Їхні супротивники поспішили розправитися з Пимоном. Його заарештували, а будинок розграбували.

Військові готування в Моськві не припинялися, і в цих умовах Рада панів вирішив не відпуськати Феофіла до Івана III. Архієписькоп пригрозив, що ськладе сан і повернеться в монастирську келію. Але Новгород не прийняв його відставки.

Посилаючись на "старовину", Іван III вимагав повного підпорядкування вільного міста. У похід на Новгород государ взяв із собою дяка Степана Бородатого, що вміло "говорити по літописах". Літопису виправдували завойовницькі плани Моськви, указуючи, що Новгород "зі старовини" був "отчиной" володимирських князів, і зображували претензії вільного міста на незалежність, як крамолу. В очах моськовських книгарів тільки монархічні порядки були природна й законними, тоді як вічова демократія представлялася диявольською принадністю. Рішення Новгорода відстоювати свою незалежність за всяку ціну, вони постаралися зобразити, як змова бояр Борецких, що найняли "шильників" і привлекших на свою сторону чернь. Саме віче, під пером моськовського письменника, перетворилося в беззаконне збіговисько "злих смердів" і безименитих мужиків". Вони били в усі дзвони й "кричаху й лааху, яко пси, глаголаху: "За короля хочемо"".

Pages: 1 2 3