Тема протистояння добра й зла не нова в літературі. Але всі добутки тьмяніють перед українською трагедією в новелі Миколи Хвильового «Я (Романтика)». Микола Хвильової починає свій твір з ліричного зачину, у якому виникає образ матері: «З далекого туману, з тихих озер загірної комуни шелестить шелест те йде Марія». Цей образ приходить до стомленого від крові й смертей сина як спогад, як мріяння. «Моя мати - наївність, тихий сум і доброта безмежна… І мій неможливий біль, і моє нестерпне мучення теплішають у лампаді фанатизму перед цим прекрасним образом». Син тільки на одна мить полетіла спогадами в дитинство, у юність, де «дзенькали росяні ранки й падали перламутри», де «шелестять вечора біля тополь». Добром і лагідністю віє від спогадів героя про матір, що жалує свого сина, що зовсім замучив себе в нескінчених походах-битвах «Тоді я беру її милу голову з нальотом сріблистої сивини й тихо скарбу на свої груди…». И видали насувається гроза: «там, за дорогами сизого бору, спалахують блискавки, накипають і піняться гори».

Син бачить «у її очах дві кришталеві росинки», чує, як «мати говорить, що вона поливала м’яту, і м’ята вмирає в тузі» - відлітають спогаду, зникає з око образ матері. У фантастичному польоті розстріляного шляхтича засідає «чорний трибунал комуни».

Хвильовий не просто грубо й зримо розвіює спогаду героя, не механічно протиставляє світле й темне, а тонко й мотивированно досліджує психологію Добра й Зла, які живуть у душі героя. Письменник показує жорстоку боротьбу між половинками роздвоєної особистості фанатика революції, що свідомо й послідовні глушить у собі Добро, керуючись ненавистю, служить Злу. Він, як заклинання, проговорює: «Я - чекіст, але я й людина», намагається насамперед собі довести, що він не бандит, що його покликала революція захищати бедних, знедолених, робити справедливість. Але чому ж тоді «з кожного закутка дивиться теперішня й воістину жахлива смерть»? Чому прості люди, обивателі говорять: «Тут засідає идизм»?

Душу героя розривається між двома початками. З одного боку - мати, із другий - ідея вірності революції. Перемагає остання. В ім’я «світлого майбутнього» відбувається зло, тому що «єдина дорога до загірних озер невідомої прекрасної комуни» може проходити через долі простих людей, через жертви, кров і сльози. Це була дійсність: теперішня життєва дійсність - хижа й жорстока, як зграя голодних вовків. Це була дійсність безвихідна, неминуча, як смерть». От чому у фанатичній відданості революції син повинен стріляти в матір: «Тоді я в томлінні, охоплений пожежею якоїсь неможливої радості, закинув руку на шию своєї матері й пригорнув її голову до своїх грудей. Потім підвів маузер і нажав спуск».

Всі, кінець! Боротьба Добра й Зла закінчилася абсолютною перемогою! Ніякої фантазії не вистачить на те, щоб додумати подальше життя цього романтика, що перестав бути людиною, адже в груди він мав уже не розколоте, а серце, що поростило вовною, вовкулака