Складні перипетії любові Сен-Пре і Юліи обумовлені не тільки логікою страсті - любов їх має певне соціально-історичне тло. Кавалера де Грие потяг до дівчини, що коштує за межами будь-яких норм поводження, привело в конфлікт із батьком і його середовищем; він готовий бігти в пустелю, але він не замислюється над пристроєм суспільства. Сен-Пре прикутий до цього думкою саме завдяки любові до Юліи. “Без тебе, фатальна красуня, - пише він Юліи, - я ніколи не відчув би цього нестерпного контрасту між величчю, схованою в глибині моєї душі, і низовиною мого суспільного становища”. Справді, важко зрозуміти соціальний мир, у якому бідняк, що володіє піднесеними почуттями, пригноблений і нехтуємо, а людина з титулом, навіть якщо він обмежен, грубий, займає на суспільних сходах одне з перших місць. Міщанинові Сен-Пре любов до Юліи вселила ще більшу ненависть до станової нерівності, а дворянка Юлія у свою чергу переконалася, що рідний батько “продає її”, “зробив зі своєї дочки рабові, бажаючи розплатитися її життям за порятунок своєї”.

А) деспотизм батька й дворянська честь

Ще перше ніж молодий учитель виїхав на короткий час у Невшатель по якійсь справі Юліи, повернулася зі своєї поїздки г-жа д’этанж, і не одна: з нею її старий друг і давній знайомий Сен-Пре - знатний англієць Едуард Бомстон. Взаємна симпатія тягне один одному Едуарда й Сен-Пре.

Довідавшись про жагучу любов Сен-Пре до Юліи, до якої сам Едуард у якийсь момент був не зовсім байдужий, він добровільно взяв на себе безнадійну місію - умовити її батька дозволити своїй дочці Юліи стати дружиною Сен-Пре. Його привела в лють думка про можливості того, щоб ім’я представника “шляхетного прізвища” д`Этанж “втратило свій блиск або покрилося ганьбою, якщо Юлія стане дружиною “безвісного бурлаки, жебрака, що живе на милостині”.

Подальші події приймають похмурий зворот. Її батько - “кращий з батьків”, запевняла себе Юлія. Тим часом охоплений гнівом барон ледь не побив свою дочку. Побачивши кров на її особі, вона відразу покаявся й навіть заридав, але й у цей момент батьківські його почуття сумнівні. Повага до нього Юліи нічим не виправдано. Згодом Клара в листі до Сен-Пре викриє лицемірство барона - сьогодні він тиранить дружину й дочку, а коли перебував на військовій службі, то вів безпутне життя, мало турбуючись про дворянську честь і вірність дружині своєї.

І от Сен-Пре і Юлія довелося розстатися. У серії листів другої частини роману вони виражають всю силу своєї любові й всю гіркоту розлуки. Вона терзає його думками про можливе його охолодження до неї, він відповідає їй тим же, і все це для того, щоб впиватися почуттям взаємного обожнювання. Бомстон пропонує Юліі бігти зі своїм коханим в Англію й оселитися в його маєтку, але добре знаючий характер Юліи Клара відговорила її. Завдати удару в саме серце доброї матері й засмутити хоча б і черствого батька - не по вдачі Юліи; куплене настільки дорогою ціною щастя відвертає її. Так Сен-Пре втрачає Юліу назавжди.

Виїхавши у Францію, Сен-Пре описує Юліи світське життя Парижа. За яких-небудь три тижні Сен-Пре розпізнав за зовнішньою товариськістю, люб’язністю, знатних парижан, за їхньою показною гостинністю холод і обман. Сен-Пре ситий по горло Парижем, він скучив по “диких місцях”, якими не дуже давно любувався, йому мало однієї “фізичної” природи, йому потрібна ще “внутрішня” природа, тобто відновлений, або просто неспотворений моральний вигляд людини.

На самому початку третьої частини роману Клара - тепер уже г-жа д’орб - сповіщає Сен-Пре від тім, що мати Юліи занедужала від горя після того, як випадково знайшла лист до Сен-Пре до її дочки. Сен-Пре приймає найстрашніше для нього рішення. Він пише лист до г-жі д’этанж, у якому виражає готовність назавжди відмовитися від Юліи. Таке рішення не могло пройти для Сен-Пре безвісти: мучення й злість, скорбота й розпач озлобляють його. Г-жу д’этанж зворушили страждання Сен-Пре, але вона була занадто м’якої вдачі, щоб зуміти вплинути на свого впертого чоловіка. Незабаром вона померла, втім, не тільки від хвилювань за Юліу: вона хворіла на водянку. Після смерті г-жи д’этанж її чоловік пише Сен-Пре лист, повний усіляких образ. Сен-Пре відповідаємо йому з достоїнством, хоча горі його неосяжно: Юлія сама від нього відмовилася. Юлії здається, що на її совісті частка провини в смерті її матері. Лихо Юліи в тім, що, занадто слухняна дочка й недостатньо рішуча коханка, вона, за словами Сен-Пре, стала “жертвою химери суспільного становища”. Барон уважав справою своєї честі віддати п’ятдесятилітньому Вольмару давно обіцяну дочку, тому що “честь для нього дорожче щастя його дочки”.

Б) чеснота

Пройшло шість років з того моменту, як Сен-Пре познайомився з Юліою. І от улюблена їм жінка належить іншому. Тепер міркування Юліи про те, що, втративши коханку, Сен-Пре придбав вірну подругу, повинні його утішити. Юлія стояла перед альтернативою: шлюб з коханою людиною й розрив із дворянським середовищем або насильство над собою, добровільне рабство небажаного шлюбу. Тим часом Юліа формулює ці шляхи зовсім по-іншому: покірність, відданість сімейному боргу або ганьба “вільної любові”. Виявляється, любов до Сен-Пре була “злочином, спокусою її”, а шлюб з літнім Вольмаром розбудив у ній “почуття цнотливості”, і це, означає для неї - “повернення до самої себе”, відродження до життя чесноти.

Пройшло ще шість-сім років. З листа Юліи до Клари, тепер удові д’орб (чоловік її вмер), ми довідаємося, що Юлія стала матір’ю двох дітей і що радості материнства допомогли їй послабити в пам’яті її серцеві втрати. Коли вона бачить себе оточеної дітьми разом з Вольмаром, їй здається, що все біля її “дихає чеснотою”, і це виганяє з її свідомості думка про “помилки минулого”. Упевнена в тім, що від колишньої любові нічого не залишилося Юлія засмучується про похмуру долю Сен-Пре, що ймовірно погибли під час своїх мандрівок. Зрідка в листах Юліи до Клари прориваються елегійні спогади про втрачене щастя: що за душу була в нього? Як він умів любити!…

Незабаром г-жа д’орб одержує звістку від Сен-Пре: він живий, він повернувся й оселився на березі Женевського озера. Повною несподіванкою з’явилося для Сен-Пре лист, отриманий від чоловіка Юліи - Вольмара. Юлія відкрила свою таємницю чоловікові. Довідавшись про піднесений характер Сен-Пре, Вольмар повідомляє його гідним любові такої прекрасної жінки як Юлія. Більше того, Вольмар хоче відтепер дружити із Сен-Пре й запрошує його у свій будинок, де панує безвинність і мир, щирість і гостинність.

Юлія знову знайшла Сен-Пре, але вона тепер для нього сестра й мати, він же для неї - лише вірний друг. Чоловікові Юлія розповідає про всі свої бесіди із Сен-Пре, показує йому свої листи: довіри Вольмара до Юліи й Сен-Пре безмежно. Можна подумати, що Юліи відтепер забезпечений міцний щиросердечний спокій. Але ні, по-справжньому щасливої вона себе не почуває, і це підточує в ній свідомість своєї чесноти.

Сімейне щастя Юліи примарно й що чеснота її коштує на краю прірви, як тільки біля її виявляється Сен-Пре. Юлія й Сен-Пре неодолимо тягне друг до друга; пристрасть, що пробуджується, лише засипана попелом часу, от-от розгориться з колишньою силою. Особливо це виявлялося під час прогулянки Сен-Пре і Юліи вдвох, коли їх наздогнала бура на озері. Щиросердечне хвилювання, пережите недавно Сен-Пре, викликало в ньому глибока щиросердечна криза. Руссо ж силкується довести, начебто Сен-Пре продовжує любити Юлієві д’этанж, а не Юлієві Вольмар, і що відкрите пояснення з її чоловіком вилікували його від бажання думати про неї як про улюблену жінку.

В) Вольмар

Ще до одруження Вольмар зізнався Юліи в тім, що шлюб, що нав’язує їй, є з його боку помилкою: “Моє поводження непробачно, я ображаю вашу ніжність, я грішу проти вашої соромливості, але я люблю вас і нікого, крім вас”. Дивно, що надалі Вольмар, хоча він зовсім не безсердечні, ніколи не випробує каяттів совісті. При всі тім, якщо відволіктися від його відносин з Юліою, Вольмар не позбавлений привабливості й у всякому разі своєрідності. Він шляхетний, простий в обходженні, чемний, небагатослівний, має смак до порядку, відрізняється вродженим спокоєм.

Г) ідеал сільського життя й природа

Отже, перед нами Вольмар - сім’янин, власник маєтку й дбайливий хазяїн. В XVIII столітті були в моді різні проекти “присвяченої монархії”; Руссо винайшов модель “присвяченого поміщика”, з якої зв’язує відновлення загального миру в його економічних і моральних підвалинах.

У будинку Вольмаров усе підпорядковано економії й доцільності, але ця доцільність не гнітюча, а приємна на вид. Домашні слуги Вольмаров не схожі на брехливих, плазуючих перед своїми панами столичних лакеїв. Вони всі чесні, люблять своїх хазяїв, чоловіки ізольовані від жінок, тому серед них панує чеснота. Не дуже богатий, Вольмар не скупий і не марнотратний. Земля Вольмара не віддана в оренду й обробляється їм самим; при цьому його мета - поліпшити господарство, а не нарощувати капітал.

Pages: 1 2