Що я можу ще сказати?..

А. С. Пушкін

Лементом душі починається лист Тетяни. Дівчини - провінційної дворянки, вихованої в строгості й имеющей тверді моральні підвалини. З дитинства їй вселили, що повинне мати чоловіка й сім’ю, бути вірною дружиною й гарною матір’ю.

Але душу, її дівоча душу! Вона мріє! Вона рветься до казкового принца! І от - він! Онєгін! Той, кому “праця завзятий тошен”. Ловелас і Дон-Жуан, типовий представник дворянського стану того років, життя проводивший у ресторанах, театрах і на балах, у залицянні за жінками. І от порок і безтурботність зустрілися із чистотою й відданістю. Онєгін зустрівся з Тетяною.

Дівоча душа сколихнулася й воспылала пристрастю. Вона любить і боїться сили своєї любові. А ще боїться бути знедоленої. “Тепер я знаю, від вас залежить мене презреньем покарати”. Томимая любовним борошном, воно “спочатку… мовчати хотіла”. Мріяла жити очікуванням наступної зустрічі:

Коли б надію я мала

Хоч рідко, хоч у тиждень раз,

У селі нашої бачити вас…

Вона готова була ловити кожне його слово, радуватися навіть скороминущому погляду коханого:

Щоб тільки чути ваші мовлення,

Вам слово мовити й потім

Усе думати, думати про одному

И день і ніч до нової зустрічі.

Тільки любив сам зрозуміє її почуття. Щастя й біль, радість і борошно… Вони йдуть рядком. Він - презирливо нудьгуючий у цій глухомані світський лев. І вона:

А ми… нічим ми не блищимо,

Хоч вам і раді простодушно.

Ця розумна дівчина цілком усвідомлює всю прірву між ними, і знання це лише збільшує її “гірке мученье”. Природно, вона розуміє, що все могло б бути в її житті інакше:

Душі недосвідченої волненья

Упокоривши із часів (як знати?),

По серцю я знайшла б друга,

Була б вірна дружина

И доброчесна мати.

И, напевно, Тетяна була б по-своєму щаслива й задоволена життям. Але “воля неба” - зустріч відбулася.

Все життя моя була запорукою

Свиданья вірного з тобою;

Я знаю, ти мені посланий богом,

До труни ти хоронитель мій…

Як глибокі й прекрасні почуття цієї дівчини! Як хочеться їй повірити в чудесне явленье! “Незримий, ти мені був вуж милий”. Птах надії спурхнув і піднеслася до небес, осіняючи об’єкт любові казковим світлом. Але що ж це за хробак сумніву ворухнувся раптом?

Хто ти, мій чи ангел хоронитель,

Або підступний спокусник:

Мої сомненья дозволь.

Бути може, це все порожнє…

Чому ж раптом виникає це питання? Чи просто вроджена це обережність або результат роботи розуму, що пробився крізь щільне кільце емоцій? Однак почуття перемагають:

Але так і бути! Долю мою

Відтепер я тобі вручаю,

Перед тобою сльози ллю,

Твого захисту благаю…

Сльози, на жаль, даремні. Тетяна живе надією на чудо. Вона тріпотить чекаючи відповіді: “Розум мій знемагає”. Одна, змушена приховувати свої почуття від навколишніх, вона робко сподівається й чекає:

Я чекаю тебе; єдиним поглядом

Надії серця оживи

Иль сон важкий перерви,

На жаль, заслуженим докором!

Учинок зроблений. Лист відправлений. Залишається лише покластися на порядність і честь об’єкта зітхання. Але є чи вони?

Кінчаю! Страшно перечесть…

Соромом і страхом завмираю…

Але мені порукою ваша честь,

И сміло їй себе довіряю…

А. С. Пушкін перевіряв своїх героїв щирим почуттям - любов’ю. Але, на жаль, не витримав цього випробування головний герой роману: налякався, відступив. Коли ж наступило прозренье, виявилося, що вже пізно, нічого повернути й виправити не можна:

Але я іншому віддана;

Я буду століття йому вірна

Збережи - » Про що я думаю й що почуваю, читаючи лист Тетяни (4) - Твір по добутку А. С. Пушкіна “Євгеній Онєгін” . З'явився готовий твір.