Напевно, не дуже помилюся, якщо скажу, що відновлення національного менталітету потрібно починати із самого себе. Ми звикли оперувати абстрактними поняттями, які, по суті, ні до чого не зобов’язують. Так, наш народ працьовитий і щедрий, смиренний і добрий, веселий і співучий… Так, є в нього, на мою думку, і негативні риси, але хто дав мені право судити про цілий український народ. А чи часто ми запитували себе: “А ким є я, маленька піщина мого народу?” А скільки серед нас людей безпам’ятних і байдужих до всього, сонних і напівсонних душ, позбавлених генетичної пам’яті народу!

Саме тому так гостро коштує сьогодні проблема відновлення високої цивільної свідомості. Тому що нам нема чого відповісти на ці й десятки інших питань. І коли ми говоримо про нашого сучасника, те не можна обійти конкретного й найголовнішого: хто ми? Чиїх батьків? Всупереч сумнівам песимістів і цинічні зауваження скептиків, все-таки таки щось духовно з’єднувало й з’єднує народ протягом всієї його історії. Можливо, це дух вільнолюбного козацтва, живаючи козацька кров, що тече в нас, стала нашою суттю, єством, що визначає рисою. Можливо, це наша безсмертній і єдина у своїй неповторності пісня або віще Шевченково слово. Що б там не було, але нам потрібно пам’ятати про це. І тоді не будуть колоти ока чужоземці, що ми, мов, така вже нації, що забула свою мову, що не вміє дорожити своїм, що ми - нації бездоглядності! Якщо кожний з нас власним прикладом, власним життям буде доводити це, виходить, у нашого народу є майбутнє

Снову й знову вертаємося ми до Шевченко. Уже стільки сказано й написано, що, здається, немає серед його добутків недослідженої поезії або хоча б рядка. Не пощастило б Художникові стати понятим, не стало б його ім’я символом без знання змісту. Ми чуємо “Шевченко”, і в уяві виникають асоціації - “народний”, “національний”, “перший”, “поборник волі”, “захисник народу”… А чи розуміємо ми справді феномен Художника, чи знаємо ще щось, крім фактів біографії, перших романтичних балад і загальновідомого “Заповіту”?! Шевченко став для нас символом, образом, що перебуває десь у глибинах людської підсвідомості, біля самих джерел національних традицій. А тепер запитаємо в себе, чи живуть у нас традиційні ікона^-ікони-символи-ікони? Чи буде значним для людини Бог без віри в нього? Або це просто знання й констатування факту осяяння його силою й духом? З історії нашого суспільства, культури й літератури відомо багато прикладів того, як вищі зльоти людської духовності перетворюються в засіб ідеологізованого виховання й навіть політичної боротьби

Перечитуючи Шевченко, приходиш до думки, що творчість була його потребою, його призначенням, що він повинен був віддати себе людям як народний поет-пророк: «Не нарікаю я на Бога, Не нарікаю ні на кого. Я сам себе, дурний, обманюю, Так ще й співати…». У Ницше ми прочитаємо про смерті Бога, “Бог умер”, - скаже Заратустра. На землю прийшла влада зла. Не про це чи сказав Шевченко, коли розповів, як люди знищували пророковестника Бога на землі? Наші ж “духовні вожді” висунули обвинувачення поетові в безбожности: адже необхідно було довести атеїзм Кобзаря. Насправді ж, чи не стояв він між вірою й розпачем, між життям і смертю. Думаю, саме тому, що Шевченко був у своїй творчості пророком, вона актуальний назавжди!