Вона заповнила вакуум, створений замовчуванням теми, що довгі роки, навіть десятиліття була віднесена до заборонного або в найкращому разі небажаним. До многим образних визначень війни вона додає ще одне точне і ємне, котре може стати свого роду художньою формулою: у війни - сирітська особа. І справді, з такою вражаючою силою ця тема не звучала.

Доподлинность, вірогідність - це вірні, але бляклі слова, лише почасти здатні пояснити напруженість емоційного, морального переживання, що викликає повість Анатолія Приставкина. Отут і миттєвий відгук пам’яті війни на пронизливо пізнавані предмети й деталі тилового побуту - такі, наприклад, колоритні сцени, мальовничий привокзальний базар у Воронежу. І співчутливий жаль зламаним, покрученим долям дітей, повною мірою що сьорбнули бездомность і неприютность. І прилучення до загальнонародного болю, загальнонародному лиху, виразна печатка яких незгладима на різних героях. Реґіні Петрівні, удові льотчика, що залишилася із двома малолітніми дітьми, Дем’янові Івановичу, чия дружина й діти заживо спалені гітлерівцями, сторожисі Зине й «шоферице» Варі з консервного заводу, - обидві вони сповна пройшли жахи окупації. Але насамперед - на Сашке й Кольке Кузьміних, що осиротіли братах Кузьменышах…

Правдиво й докладно описує автор дії, думки й почуття близнючок. Чи можна забути мрію Кузьменышей про буханець хліба, що вони жодного разу не те, що не з’їли, а й у руках не потримали? Уперше побачений ними батон, що розпізнали тому тільки, що його «в одному довоєнному кіно показували». Баклажанну ікру, відразу через незнання перейменували в «блаженну». Підкоп під хліборізку «Заначку» з украденими банками джему, які запасають взапас, страшачись голодної зими. І багато чого-багато чого іншого, із чого виткане життя вихованців дитбудинку з її рідкими удачами, коли збувається мрія «споконвіку голодного шакала про жертву». Не часто вона збувається, та й то лише в самих метикованих, вивертких на вигадку. Стара калоша, «Глаша», на якій Кузьменыши сплавляють джем, викликає посмішку; треба ж додуматися! Але ця посмішка віддає сумом і гіркотою.

Але не тільки співпереживання, жаль будить повість. Один з наскрізних її мотивів - гнівне збурювання цвіллю, накипом війни, що виплеснула на поверхню всю гнилизну. Похмуре уособлення її - директор томського дитбудинку. «Від війни за детишками рятується», - сказано про нього. Цей образ у повісті - персоніфікація зла, якому протиставляється добро й чуйність, розуміння й співчутливість. Це й безіменний машиніст паровоза, що зупиняє склад посередині поля: «Россея не убуде, якщо детишки наїдяться раз у житті». Метушлива криклива Зина й весела, разбитная Віра з консервного заводу, вихователька в Березовской колонії Реґіна Петрівна. І звичайно ж, її директор Петро Онисимович Мєшков. По сюжеті повести так і залишається невідомим, що саме відбулося в колонії в день загибелі директори, як і чому загинув він, але ясно, що загинув на пості, захищаючи довірених йому дітей, при виконанні службового й просто людського боргу.

Сирітська особа війни - перший сюжетний шар повести. З ним щільно состыкован другий, про яке найімовірніше сказати рядками Олександра Твардовского з поеми «За далечінню- далечінь»:

Про тім не співали наші оди,

Що в годину лихий, закон знехтувавши,

Він міг на цілі народи

Обрушити свій верховний гнів.

Кавказька трагедія, побачена очами братів Кузьменышей, показана без випрямлень і спрощень, без нинішнього знання й розуміння давніх подій. «Це адже незрозуміло, що відбувається», - улюблена фраза-приповідка Петра Онисимовича Мєшкова сприймається як рефрен, що супроводжує й загострює «відчуття тривоги», що вперше заволодіває вихованцями дитбудинку на шляху від станції до колонії й потім під глухі вибухи в горах усе більше наростає, підсилюється в міру просування сюжету, що сплітає спочатку розрізнені епізоди в тугий вузол драматичного, із трагедійним результатом фіналу. «Що ми знали, що ми могли розуміти в тій небезпеці, що нам загрожувала? Так, нічого ми не розуміли й не знали!»- говорить один з героїв. Повинне пройти час, щоб події, що розігралися у фіналі, з’єдналися з іншими й стали в один безперервний ряд з тим «малим» епізодом, що ще на шляху до Кавказу довелось побачити Кольке Кузьміну на станції Кубань: арештантський вагон із чеченськими дітьми, руки, впившиеся в ґрати вікна, і «ока, наповнені страхом».

Перечитуючи сторінки, ми знаходить описи подій, кар. тин дотепер нам невідомих, нові деталі, що характеризують ту епоху, і розуміємо, чому ця повість до 1985 року не друкувалася, а була відома лише вузькому колу літераторів