Усе, що було в душі, всі начебто знову втратилося, і лежав я в траві, і сумом і нудьгою млоїмо. І прекрасне тіло квітки треба мною піднімалося, і коник, як маленький сторож, стояв перед ним. Микола Заболоцкий

Ідея блага людства і його порятунку завжди лежить в основі будь-якої антиутопії. Але в ході здійснення цієї мети відбувається трансформація: ціль далека, а “дорога в пекло вимощена…” Усяка антиутопія завжди иде-ологична й соціальна.

В “традиційних” антиутопіях завжди зображувалося вдосконалене суспільство майбутнього, у якому панує геометричний порядок, доцільність, але віднята воля. У сучасній антиутопії дійсність представляється хаотичної, всі зв’язки - соціальні, економічні, моральні - зруйнованими. Ніякого оптимістичного виходу з такої ситуації письменники не дають. Якщо в колишніх антиутопіях формою звільнення особистості міг бути індивідуальний бунт, то тепер хаос настільки придушує, що бунт просто безглуздий там, де бунтують всі й по різних міркуваннях.

Можна сказати, що антиутопія - форма “попереджуючої” прози, головний мотив якої - соціальний. Тут можуть виражатися й філософські, і буттєві проблеми людського життя. Метафора часто дає сильний посип для вираження філософської думки.

Роман Анатолія Кіма “ Батько-Ліс” піднімає етичні й філософські проблеми буття людей XX століття. Не випадково автор визначає жанр добутку як “ роман-притчу”. У притчі відсутня описовість, персонажі не мають не тільки зовнішніх рис, але й характеру. Висновки притчі завжди однозначні.

Роман “ Батько-Ліс” - свого роду історія життя в XX столітті трьох поколінь стародавнього роду Тураевих - діда, сина й онука. У цьому роді з’єдналася дворянська й селянська кров, що дозволяє йому представляти російський народ. Рід Тураевих увібрав у себе страждання й борошна народу, що випали за все століття на його частку: голод кінця 20-х, “лишенство”, жахи фронту й концтаборів, як радянського, так і німецького.

Думка про страждання й волю людини - головна філософська думка роману. Кожне із трьох поколінь Тураевих по-своєму розуміє волю, по-своєму ставиться до страждання. Микола Миколайович - старший з роду, офіцер-ветеринар, людина чесний, добрий. У молодості він вирішив звільнитися від суспільства, тому що воно, “з його твердими зобов’язаннями, забобонами й різними правилами, як шляхетними, так і підлими”, заважало осягти натуральну волю, як йому здавалося, повну й необмежену.

З юності Микола Миколайович не любив високих слів, що затемнюють щирий зміст. Він погано вписувався в середовище студентської молоді кінця XIX століття з її мріяннями про суспільну користь, про благо народу.

Революція для нього - не кращий спосіб перетворень, він віддає перевагу еволюційному ходу історії. “…Суспільство є збори таких, як ми, окремих індивідів, і якщо кожний з нас принесе своєю працею користь собі, те тим самим він принесе користь і суспільству. Це природний хід, добродії, що відповідає природної закономірності”.

Микола Миколайович представляв, що воля може реалізуватися тільки в самоті, в ізоляції від суспільної суєти. У густому лісі він вишиковує собі будинок. “Колин Будинок” називає його дружина Онисія - міцна селянська баба, що стала господаркою в цьому будинку. Микола Миколайович намагається на власному досвіді розібратися, що ж таке воля. У самітності, відрізаності від іншого миру він побачив розкріпачення, але не волю.

Образ опіку душі проходить через весь роман. Він виникає у свідомості й відчуттях Гліба Тураева. Але це генетично передане почуття, породжене фізичними борошнами, випробуваними батьком, щиросердечною тугою діда. Опік - це скорбота “по навіки втраченому минулому”, жах від реалій цього минулого.

З одного боку, герої роману випробовують самітність. З іншого боку - їхня свідомість перегекает. Так, думка, що народжується у свідомості діда, передається онукові. Гліб втілюється в батька, а батько продовжує мислити в сині, тобто вони становлять щось єдине, загальне. “Микола Тураев в одну мінуту втратився як самостійна духовна одиниця, немов би миттєво загинув, тому що його син Степан бачив поруч із собою на узбіччі брудної дороги розтоптаної людини зі страшною, перекрученою особою, а син Степана, Гліб, через це ж втратив усяке бажання жити…”

Всі долі в романі зв’язані й переплетені один з одним і в просторі, і в часі. Різні часи замикаються, образуя не вектор, лінійно ведучий з минулого в майбутнє, а якусь пульсуючу крапку, у якій зливається минуле діда, сьогодення батька, минуле онука. У просторі Лісу й Будинку одночасно розвертаються долі різних персонажів, що існували в різний час, раніше померлих і втілилися в інші життя або в дерева. Автор поєднує духовні мири всіх своїх персонажів, розділених десятиліттями, століттями й сотнями кілометрів, становить самі неймовірні комбінації доль.

Анатолій Кім показує, що долі окремих людей зв’язуються в безперервний ланцюг страждань усього Людства. Микола Миколайович заперечує прогрес, тому що бачить у ньому тільки пошуки шляхів взаимоистребления. “Мир людський загруз, обслуговуючи свій звіриний початок. Велич наших грандіозних злодіянні ніяк не порівнянно з жорстокістю самих лютих хижаків. А вся сила й геній розуму перетворюються в силу нашого самознищення й у генії нескоримого зла, катівства й туги. Називається все це прогресом”.

Язичество в романі найтіснішим образом переплітається з буддизмом. На основі подань про переселення душ буддизм затверджує, що живі істоти здатні перевтілюватися. Анатолій Кім, з’єднуючи язичество й буддизм, перевтілює людей у дерева. Символом Будинку Тураевих служить роздвоєна вилорогая сосна, про походження якої в текст роману уплетена мікроновела. Дерево суму - липа втілює в собі душу тої дівчини-фельдшерки, що самовільно пішла з життя, і “незбагненний сум, страшность була в тім”. У молодому дубку відродилася душа Гришки, забитого за злодійство сільськими мужиками: “… душу Гришкина все людське минуле забула, і в шелесті дубового листя не було ніяких відзвуків колишніх страстей і слідів несповідимих мучень”.

Відзвуки буддистской філософії з її уравниванием всіх людей у стражданні утворять центр концепції волі молодого Миколи Тураева. Якщо язичество й буддизм проявляються в знаках-символах роману, які й утворять його атмосферу, то християнство виступає у вигляді сентенцій або авторських трактувань євангельських сюжетів. Так, Кім описує зустріч воскреслого Христа з подорожуючими в еммаус і епізод переломлення хліба. Письменник пропонує розуміти Піднесення як розбіжність людського й божественного.

У системі образотворчих засобів роману особливе місце займає образ Залізного Змія. Він з’являється в період воєн, харчується залізом, виготовленим людьми для вбивства один одного. образ, Що Йде від народної казки, Змія проте здається неорганічним і штучним у поетичному світі роману. Його символіка занадто відверта й однозначна, що руйнує недомовленість і таємничість оповідання.

“ Батько-Ліс” А. Кіма не пропонує своїй закінченій філософській концепції волі. Це не філософський добуток, а літературне. Але роман ставить питання й намагається запропонувати свої варіанти відповідей