Український романтизм є складовою частиною слов’янського національно-культурного відродження, однак у зв’язаку з тим, що наприкінці ХVІІІ – на початку ХІХ ст. слов’янські народи перебували на різних ступенях державного, політичного, суспільно-економічного й національно-культурного розвитку, він не збігається ні з романтизмом літератур із «класичним» типом ідейно-художнього комплексу, ні з романтизмом літератур «некласичного» типу. Радше він займає проміжне місце, наближаючись більше до літератур Центральної Європи та Росії, ніж південнослов’янських країн. Заявивши про себе на першому етапі як «фольклорний», або «народний» романтизм (цей тип романтизму представлено й у гейдельберзьких та англійських романтиків), він у своєму розвитку інтегрував і виявив основні типологічні риси романтизму літератур західноєвропейських.

Розвиваючись в умовах тісної взаємодії стадіально різних рівнів суспільної й естетичної свідомості, український романтизм, на відміну від західноєвропейського, ідеологія якого мала антибуржуазний характер, зберігає загалом антифеодальне спрямування та відзначається такими головними особливостями, як-от: симбіоз просвітницьких і романтичних ідейно-естетичних комплексів (при цьому на відміну від російської, польської та німецької літератур у ньому не було творчих контактів із слабо розвинутим класицизмом чи боротьби з ним, як, приміром, у французькій літературі); зосередження уваги на проблемі літературної мови; висунення на перше місце як ідейно-естетичної основи нової літератури народної поезії (як і в усіх літературах «некласичного» типу); велика роль в усіх літературних родах національно-історичної тематики; ідеалізація патріархальних відносин та наявність релігійної свідомості (як і в англійських поетів «озерної школи»); не характерне для романтизму поєднання національного й соціального начал (зокрема, соціальна детермінованість характерів).

Коли в літературах Західної Європи романтичний герой, перебуваючи в атмосфері зруйнованої єдності природи й культури, виявляв душевну роздвоєність, індивідуалізм і «світову скорботу», ліричний герой в українському романтизмі перебуває в гармонії з природою й природним життям та починає усвідомлювати свою самоцінність на пізнішому етапі розвитку суспільства. Коли, приміром, в російському романтизмі чільне місце займає загострена особиста свідомість, пошук сенсу життя, а звідси – філософська лірика (поети – «любомудри»), ідея громадянського служіння державі, успадкована від класицизму, в українській літературі романтичний герой зазвичай пов’язує свою долю з долею народу, з боротьбою за національну незалежність; «світова туга» набуває характеру національної туги за минулою славою й волею України.

Сприйнявши уже на початку свого розвитку імпульси, що йшли від чеських будителів (П. Й. Шафарик, В. Ганка, Я. Коллар, Ф. Л. Челаковський), польських (А. Міцкевич, Ю. Словацький, «українська школа»), та російських письменників (В. Жуковський, К. Батюшков, К. Рилєєв, О. Пушкін та ін.), українські романтики інтегрували й багато ідей німецького романтизму, що, зокрема, виявилося в середині 20-х - 30-х роках у спробах теоретичного обгрунтування засад нової творчості.

Оскільки романтична естетика формується як загальна теорія мистецтва, вона переосмислює і вбирає всі історичні прояви романтичного типу мислення. З цього погляду український романтизм був підготований сентиментально-преромантичною поезією ХVІІ – ХVІІІ ст. («свіцькі пісні»), народною поезією (думи, історичні та ліричні пісні, перекази, легенди й повір’я), теоретичним осмисленням її першими фольклористами, ідеями української історіографії ХVІІ-ХVІІІ ст., самою атмосферою слов’янського національно-культурного відродження, прагненням утвердити на противагу бурлеску здатність української мови до вираження серйозного змісту й високих почуттів, першими спробами українських поетів початку ХІХ ст. творення літератури у романтичному стилі, інтеграцією ідейно-естетичних здобутків західноєвропейського та російського романтизму теоретичним осмисленням його літературної теорії.

Організувальною константою українського романтизму, яка забезпечувала синтез і кореляцію усіх його складників і течій та визначала головний ідейно-естетичний зміст, стала ідея народу, вивчення його минулого, розуміння його теперішнього й майбутнього.

На ідеї народу в 20-40-х роках ХІХ ст. складається концепція романтичного історизму. Коли для багатьох українських просвітників-руссоїстів найбільшою цінністю виступав морально-етичний кодекс, закорінений у «природності» народного життя, вільного від руйнівного впливу цивілізації, коли для більшості з них природною була діяльність на благо Російської держави як «общей отчизны», романтики починають із усвідомленням українського народу як нації з власною історією, своїм психічним складом, самобутніми мовою, етичними й естетичними принципами, власною культурою й історичним призначенням. Для них історія – не вияв розвитку єдиної для всього людства раціоналістично сконструйованої ідеї, а часова зміна окремих національних організмів, самобутніх культур, що залежать від географічних умов, історичного минулого та складу «душі народу». Кожна національна культура – явище самоцінне як сладова частина світового багатства. Ідея народу стала тією призмою, крізь яку й наступних часів переломлювалися політичні, суспільно-економічні та культурно-національні проблеми, тим головним гаслом української літератури, навколо якого об’єднувалася боротьба за національне й соціальне визволення.

Одними з перших творів сентиментально-романтичного характеру в новій українській літературі стали вірші-пісні С. Писаревського («За Немань іду» та «Моя доля», написані наприкінці 10-х – на початку 20-х років (опубліковані в 1825-1827 рр.).

Крім харківського центру, цього часу виникає важливий осередок національно-культурного й літературного руху у Львові. Грунт для «свідомого патріотизму руського» у Східній Галичині було підготовано загальною атмосферою слов’янського національно-культурного відродження, помітними успіхами нової української літератури у Східній Україні та політичними ідеями польського визвольного руху (повстання 1830-1831 рр.). 1837 р. в Будапешті побачив світ фольклорно-літературний альманах «Русалка Дністрова», укладений так званою «Руською Трійцею» - М. Шашкевич, І. Вагилевич та Я. Головацький. «Руська Трійця» поклала початок секуляризації літератури в Західній Україні, переходу її від старої, церковно-релігійної, до нової як образу народного життя саме в царині романтичної творчості. Виступивши проти церковної книжної традиції, кастовості, застиглості думки, традицій шкільного класицизму, за народну мову, народність і громадянський пафос літератури, проти політичного, національного й соціального гноблення, за федерацію вільних слов’янських народів, утверджуючи ідею єдності українського народу, спільності його історичних коренів, «Руслака Дністровая» була явищем революційним. Як і культурні діячі Східної України, «Руська Трійця» поєднувала в своїй діяльності просвітительські і романтичні ідеї; їхня творчість пройнята духом надії на відродження народу та його культури за допомогою освіти й демократії. Вони власне вперше проголосили політичну програму визвольного руху на західноукраїнських землях (стаття Я. Головацького «Становище русинів у Галичині», 1846) .

Ідейно-естетичною основою, тематичним художнім арсеналом та неперевершеним взірцем стала для них, як і для харківських романтиків, народна поезія. У типово романтичному дусі історичне минуле українського народу (зокрема часи Київської Русі) бачилося як егалітарне суспільство, доба соціальної гармонії, злагоди, сили й слави, як антипод нещасливої сучасності. Для творчості «Руської Трійці» та їхніх послідовників і продовжувачів – М. Устияновича й А. Могильницького – характерні історична епіка, громадянська поезія, особиста рефлективна лірика, романтичні оповідання й повість, переспіви й переклади слов’янської поезії, фольклорно-етнографічні та літературознавчі розвідки. Серед жанрів – балада, історична поема, «дума», ода, віршове послання, медитація, сонет та ін. Діяльність «Руської Трійці» стала визначальним кроком у виробленні єдиної літературної мови, в утвердженні ідейно-естетичних засад усієї української літератури, зокрема романтизму як спільного літературного напряму.

Pages: 1 2