Преромантизм (фр. preromantisme - передромантизм) – сукупність ідейно-стильових тенденцій у європейській літературі другої половини ХVІІІ – початку ХІХ ст., які, не пориваючи із сентименталізмом, передбачали появу романтизму, поривали із культом розуму, притаманним класицизму та Просвітництву. Найповніше преромантизм проявився в Англії та Шотландії (творчість Т. Чаттертона, Дж. Макферсона, Г. Уолпола та ін.), зумовивши так званий «осіанізм», готичний роман тощо.

Висунувши ідею народного суверенітету, таких форм суспільного життя, які б відповідали «духові народу», культ «природної людини» та художника як «природного генія», виступивши проти позачасових «вічних» естетичних норм і правил, традиційних форм і моделей об’єктивізувального мислення, утвердивши на противагу просвітницькому раціоналізму цінність незайманої цивілізацією природи й «природної» народної поезії, що проявилося в літературі, фольклористиці й історіографії, преромантизм, однак, не став цілісною ідейно-художньою системою. Він був не так першим етапом романтизму, як його підготовчою стадією. У цілісне світобачення, яке дістало художньо адекватне стильове обличчя, його течії інтегрував романтизм.

Розвиток романтичного типу творчості, що почався у преромантизмі, як загальноєвропейське явище був пов’язаний з глибоким світоглядним зламом наприкінці ХVІІІ – на початку ХІХ ст., із спростуванням принципів механістичного матеріалізму. Матеріалістам світ видавався замкнутою системою з упорядкованими об’єктами та формами (зокрема й у сфері суспільного життя), що існували за законами класичної механіки. У подоланні цих метафізичних засад вирішальну роль відіграла німецька ідеалістична філософія, що справила величезний вплив на формування світоглядної основи романтизму. За нею світ (універсум) є живою динамічною цілісністю, що перебуває в безнастанному рухові й змінах, у боротьбі суперечностей, які в синтезі виступають як його багатство.

У соціально-історичному плані романтизм був відповіддю людського духу на прискорений рух історії, на злам старих, феодальних засад (французька революція 1789-1794 рр., наполеонівські війни, національно-визвольна боротьба пригноблених народів) і відзначався прагненням по-своєму зрозуміти характер світового розвитку, що виявився непідвладним розумові. Романтизм став новим типом ідеолога та художньої свідомості, що охопив різні ділянки людської діяльності: історію, філософію, психологію, право, політичну економію. Успадкувавши культурологічні ідеї Віко та Руссо, руссоїстську антропологію з її культом природи, «дух народу» (Фіхте), своєрідність, призначення й місце кожного народу в розвитку світової історії (Гердер, Шеллінг, Гегель).

З огляду на єдність макрокосмосу й мікрокосмосу (людини), романтизм поставив людину в центр перетину світових сил і законів, у нерозривний зв’язок із природою, всесвітом, суспільством, долею та Богом як вічною животворною силою. Оскільки людина є частиною всеосяжної природи й, таким чином, містить у собі космічні сили, вона постає індивідуально-самоцінною та неповторною з автономним душевним світом. Свідомість її не вичерпується сферою розуму, як це твердили просвітники; внутрішня сутність людини виходить за сферу практичного мислення в царину почуття, інтуїції, уяви, фантазії, за допомогою яких тільки й можна осягнути все багатство буття, його найвищу гармонію. Звідси, на противагу просвітницькому реалізму, в романтизмі – підпорядкування виражального первня зображальному, логічної ідеї образові, домінантна роль художньої фантазії. Звідси й апологія мистецтва (Шеллінг), яке поєднує в собі художнє й філософське пізнання і є суттю та навищою цінністю світу.

Перебуваючи в центрі універсального буття, людина в романтизмі немовби виламується з прози щоденного побуту, меркантильних інтересів суспільства, оскільки емпіричне матеріальне життя не вичерпує безмежних можливостей буття. Справжнє життя, сповнене свободи й краси, - у сфері духу й природи. Тоді як пафосом Відродження і Просвітництва було підпорядкування людини суспільним інтересам, у романтизмі основний є конфлікт між особою й суспільством, бунт особистості проти перетворення її на обивателя, протест проти гноблення народу й індивіда. Ця двосвітність, що найяскравіше в особистісному плані проявилася в західноєвропейському романтизмі, поєднувалася з прагненням до гармонії та художнім освоєнням реальної дійсності (на грунті якої й виник романтизм) новими естетичними засобами.

Висунувши тезу про багатоманітність і багатство різних культурних епох і традицій, романтики заперечили будь-які раціоналістичні «правила» (найбільший внесок в літературно-естетичну теорію зробили єнські романтики) в художній творчості, зокрема класицистичний принцип «наслідування природи». Головним критерієм цінності твору є його новизна й оригінальність. Художник не наслідує природу чи якісь зразки й правила, а силою своєї фантазії творить новий світ, виступаючи сам як частина животворної природи (А. В. Шлегель). Гердерівське уявлення про те, що, відображаючи всю суму особливостей життя й культури певного народу, мистецтво виступає як органічне явище, що виростає безпосередньо з історичного народно-національного грунту, одержало в романтиків дальший розвиток. Оскільки спосіб життя, звичаї і внутрішній світ кожна нація має свої, час і простір, що були для класицистів нейтральним фоном, місцем дії, у романтиків наповнюються конкретним історичним, національно-неповторним змістом.

Для романтиків неперевершеним художнім зразком «органічної» поезії, вищим за літературу освічених класів є фольклор, що уособлює народний дух, національні особливості як прояв багатства універсуму.

За ідейно-естетичної єдності основних художніх рис, що було великою мірою зумовлене спільністю тенденцій розвитку європейської художньої свідомості ХVІ-ХVІІІ ст., світовий романтизм має свої особливі соціально-історичні функції та специфічні типи в різних країнах, що зрештою залежить від характеру суспільних умов, рівня розвитку буржуазних відносин, історичних традицій кожної культури, характеру художньої системи літератури (зональні групи літератур). У країнах з яскраво вираженими суперечностями буржуазного розвитку (Західна Європа) романтизм був реакцією на Просвітництво й наслідки Французької революції (розчарування буржуазною цивілізацією, несприйняття її способу життя). В центрі його художньої системи – нове розуміння особистості, її самоцінності, проблема людини й суспільства. Суверенна особистість, яка протиставляє себе світові, романтичний індивідуалізм з’являється там, де розкладається феодально-корпоративна система й розвиваються нові, буржуазні, відносини.

За часів розвитку романтизму провідними стають проблема трагічної долі людини, культ душевного страждання, різке протиставлення мрії, ідеалу та дійсності. Цей тип романтизму звичайно пов’язаний з гострою боротьбою проти класицизму.

У країнах з уповільненим буржуазним розвитком (Центральна й Південно-Східна Європа), в поневолених слов’янських країнах домінантою романтизму був національно-визвольний рух, боротьба за національне самовизначення, звернення до національної мови, до історичного минулого, народних витоків культури у взаємодії із загальноєвропейськими соціально-філософськими ідеями. Чільне місце займає ідея слов’янського єднання та обміну національними культурними цінностями (контактні зв’язки).

Як суспільно-історичне явище український романтизм, проявляючи тенденції, спільні для розвитку європейського романтизму, великою мірою був зумовлений своєрідними умовами суспільно-політичного й культурного життя України кінця ХVІІІ – початку ХІХ ст. Надіям ліберально-дворянських кіл України на вік Просвітництва, покликаного утвердити царство розуму й справедливості, їхнім сподіванням законодавчо врегулювати станові інтереси та досягти хоч якоїсь автономії в національному питанні не судилося справдитися. Наприкінці ХVІІІ - на початку ХІХ ст. в Україні в суспільній свідомості реальна соціально-політична, економічна й культурна ситуація не могла не викликати невдоволення й протесту не тільки з боку народних мас, а й у середовищі навіть політично поміркованих кіл суспільства. Ця атмосфера трагічного відчуття несумісності високих ідеалів людства, проголошених просвітителями, з реальною дійсністю, крах надій на досягнення рівноправності в союзі козацької України з самодержавною Росією породжували протест і протиставлення кріпосницькій дійсності овіяного легендами історичного минулого України. На противагу раціоналістському принципові абсолютистської монархії як породженню нівелюючого розуму, що придушує природне право народів на розвиток свого «духу», до ідеалу підносяться «вольності козацького народу» як втілення свободи й демократичних форм національного життя. Саме за таких умов романтичний тип художньої творчості дістає сприятливі можливості для свого розвитку та відіграє велику роль у формуванні національної свідомості й літератури.

Pages: 1 2