Джон Дос Пассос (1896-1970) почав як типовий представник «загубленого покоління» романом «Три солдати» (1921), що розповідає про долю трьох учасників першої світової війни. Наступний роман-«Манхэттен» (1925) - складається з великої кількості епізодів, об’єднаних місцем дії - воно відбувається в Нью-Йорку. У цьому калейдоскопі подій і епізодів, однак, уловимі долі головних героїв: Элен Течер - акторка, що предпочитает піднесеним почуттям багатство; Джордж Болдуин адвокат, що процвітає за допомогою різних махінацій; Джимми Херф - журналіст, в.відмінність від Течер і Болдуина, що має совість, але те^-те-вона^-те й заважає йому знайти місце Вамерике.

Ці герої в романі між собою не зіштовхуються, вони ілюструють положення людей різних категорій Внью-Йорке.

Поряд з декількома портретами людей дана ще безліч ескізів, що малюють різні деталі обстановки. Дос Пассос уважав, що шляхом такої калейдоскопічної побудови йому вдасться досягти більше повного й більше всебічного відтворення дійсності. На ділі така композиція утрудняє цілісне, сприйняття життя, не дає можливості прийти до більших узагальнень. Письменник як би змушує, читача застигти на рівні безпосереднього враження. І не. випадково, багато критиків називають «Манхэттен» імпресіоністським романом

Романи «42-я паралель» (1930), «1919» (1932), «Більші гроші» (1936) становлять трилогію «США». У першому романі героями є Мак, робітник, що, почавши х діяльності в рядах «Індустріальних робітників миру», потім дезертирує й перетворюється із соціаліста в крамаря; Дж. Уорд Мурхауз, консультант по спе-. циальним питанням,-уособлення великого капіталу; Чарли- участвующий у діяльності ИРМ, а потім вступає добровольцем у санітарний загін. У романі «1919» кількість героїв збільшується. Розповідаючи їхньої історії, Дос Пассос намагався дати подання про життєвий шлях людей з різних шарів суспільства й тим самим показати картину розвитку цього суспільства. опис його внутрішнього миру, найтонших змін у настрої. Не випадково тому так багато місця в новелах Андерсона займають внутрішні монологи й відносно менше місця-діалоги

«В американській літературі панували думки,- відзначав письменник в «Історії оповідача»,- що оповідання варто будувати навколо інтриги, і безглузда англо-саксонська вимога, щоб оповідання мало «мораль», очищав вдачі, виховував чесних громадян та інше». Сама побудова оповідань Ш. Андерсона було полемично, він прагнув відійти від загальноприйнятих канонів. Шервуд Андерсон рішуче виступав проти погоні за зовнішньою цікавістю сюжету, за інтригою. «Отрутна інтрига»,- називав я її в бесідах із друзями, тому що вимога інтриги, на мою думку, отруювало всю літературу».

Особливості критичного реалізму Ш. Андерсона наочно виявляються в «Історії оповідача» (1924)-своєрідному літературному маніфесті письменника. Відстоюючи й установлюючи принципи реалістичної естетики, він звертається до досвіду письменників-реалістів, до досвіду російської класичної літератури. Однак у книзі із захистом реалізму .уживается повага до фрейдизму й до формалізму Гертруди Стайн.

Красномовним і своєрідним явищем в американській літературі 20-х років була творчість групи молодих письменників, які ввійшли в літературу відразу після закінчення першої світової війни й відобразили у своєму мистецтві складні умови післявоєнного розвитку. Всіх їх поєднувало розчарування в буржуазних ідеалах. Їх особливо хвилювала доля парубка в післявоєнній Америці. Це так звані представники «загубленого покоління»- Эрнест Хемингуэй, Вільям Фолкнер, Джон Дос Пассос, Френсис Скотт Фицджеральд.

Звичайно, сам термін «загублене покоління» дуже приблизне, тому що письменники, яких звичайно, включають у цю групу, дуже різні по політичним, соціальним і эстетическим поглядах; по особливостях своєї художньої практики. Досить нагадати про симпатії Дос Пассоса в ці роки до соціалізму й про його експериментаторство, про абстрагованість Фолкнера від злободенних політичних проблем і про близькість його до модерністського й. декадентським плинам, про реалістичну прозу Эрнеста Хемингуэя й Френсиса Скотта Фицджеральда. І проте в якімсь ступені термін «загублене покоління» може бути до них застосований: усвідомлення трагізму американського життя особливо сильно й часом болісно позначилося у творчості саме цих молодих людей, що втратили віру в старі буржуазні підвалини

Френсис Скотт Фицджеральд (1896-1940).дав своє найменування епосі «загубленого покоління»: він назвав її «джазовим століттям», озаглавивши одну зі своїх книг «Оповідання джазового століття» (1922). Термін «джазове століття» виражав відчуття нестійкості, скороминущості життя, відчуття, властиве багатьом людям, изверившимся й що поспішали жити й тим самим утекти, нехай ілюзорно, від своєї розгубленості. «Всі ці сумні молоді люди» - так назвав в 1926 році Фицджеральд інший свій збірник оповідань. Герой його роману «Великий Гэтсби» (1925) цікавий не як об’єкт викриття - таким об’єктом скоріше є багатій Том Бьюкенен. Фиц-джеральда залучають енергія, сила й тривожить порожня розтрата сил. Гэтсби, подібно Кдупервуду,- фігура деякою мірою трагічна: це трагедія неабияких людей, які віддали себе марній справі - нагромадженню грошей. У багатстві вони бачили ключ до людського щастя. З його допомогою Гэтсби думав здійснити свої мріяння - і помилився. Трагедія Гэтсби й героя іншого романа-фицджеральда -«Ніч ніжна» (1934) - Ричарда Дайвера близька самому Фицджеральду, що змушений був помногу працювати й поставляти для бульварних журналів оповідання, що не приносили йому задоволення. Сам Фицджеральд” намагався знайти нові цінності, які він міг би протиставити цінностям примарним,-Він читав «Капітал» Маркса, цікавився соціалістичними ідеями. Але вони не знайшли прямого відбиття в його творчості

Красномовним і своєрідним явищем в американській літературі 20-х років була творчість групи молодих письменників, які ввійшли в літературу відразу після закінчення першої світової війни й відобразили у своєму мистецтві складні умови післявоєнного розвитку. Всіх їх поєднувало розчарування в буржуазних ідеалах. Їх особливо хвилювала доля парубка в післявоєнній Америці. Це так звані представники «загубленого покоління» - Эрнест Хемингуэй, Вільям Фолкнер, Джон Дос Пассос, Френсис Скотт Фицджеральд.

Звичайно, сам термін «загублене покоління» дуже приблизне, тому що письменники, яких звичайно, включають у цю групу, дуже різні по політичним, соціальним і эстетическим поглядах? по особливостях своєї художньої практики.- Досить нагадати про симпатії Дос Пассоса в ці роки до соціалізму й про його експериментаторство, про абстрагованість Фолкнера від злободенних політичних проблем і про близькість його до модерністських і декадентських плинів, про реалістичну прозу Эрнеста Хемингуэя й Френсиса Скотта Фицджеральда. І проте в якімсь ступені термін «загублене покоління» може бути до них застосований: усвідомлення трагізму американського життя особливо сильно й часом болісно позначилося у творчості саме цих молодих людей, що втратили віру в старі буржуазні підвалини

Френсис Скотт Фицджеральд (1896—1940) дав своє найменування епосі «загубленого покоління»: він назвав її «джазовим століттям», озаглавивши одну зі своїх книг «Оповідання джазового століття» (1922). Термін «джазове століття» виражав відчуття нестійкості, скороминущості життя, відчуття, властиве багатьом людям, изверившимся й що поспішали жити й тим самим утекти, нехай ілюзорно, від своєї розгубленості. «Всі ці сумні молоді люди» — так назвав «Новини дня» являють собою в романах трилогії набір газетних заголовків і повідомлень. Вони покликані, по думці Дос Пассоса, зв’язати долі героїв з історичною обстановкою, дати історичне тло. Застосовує письменник і так звану камеру-обскуру (яку іноді в перекладі на російську мову називають «киноглазом»); вона містить у собі розрізнені враження, сприйняття, подання героїв, свого роду «пучки» «потоку свідомості». Ціль, що ставить перед «камерой-обскурой» Дос Пассос,- розкрити внутрішній мир героїв, намітити психологічне тло, на якому вони розвиваються. «Портрети історичних персонажів» відтворять образи суспільно-політичних діячів, які по-своєму персоніфікують найважливіші події історії. Як таких персонажів Дос Пассос вибирає всіляких людей (революціонерів Джона Рида й Джо Хилла, президентів Вудро Вильсона й Теодора Рузвельта).

Pages: 1 2