Ім’я А. И. Солженицина в багатьох з нас асоціюється з назвою добутку, що відкрив правду про події, які мали місце в нашій державі під час правління великого тирана, що ввічнив себе й справи свої в шістдесяти шести мільйонах убиту й замучених (саме таку цифру називає Солженицин) і назавжди остались самою загадковою й жорстокою персоною, коли-або стояла у влади на Русі. «Архіпелаг ГУЛАГ» - добуток не тільки про в’язниці й табори, це ще й найглибший аналіз періоду в історії держави Російського, котрий пізніше одержав назву «епохи культу особистості».

Основною темою «Архіпелагу» я б назвав правду. Правду про те, що діялося в Радянському Союзі в тридцяті й сорокові роки. У преамбулі свого оповідання Солженицин так і говорить: «У цій книзі немає ні вигаданих подій, ні вигаданих осіб. Люди й місця названі їхніми власними іменами. Якщо названі ініціалами, то по міркуваннях особистим. Якщо не названі зовсім, то лише тому, що пам’ять людська не зберегла імен, - а все було саме так». Солженицин пише саме життя, і вона з’являється перед нами у всій її наготі, у дрібних подробицях. Вона балансує на грані смерті. Особистість людини, його достоїнство, воля, думка розчиняються в елементарних фізіологічних потребах організму, що перебуває на грані земного існування. Солженицин зриває завісу неправди, що застеляла очі многим, у тому числі й самій свідомій частині нашого суспільства - інтелігенції

Солженицин жартує над їхніми біло-рожевими мріями: «Якби чеховським інтелігентам, всі що гадали, що буде через двадцять - тридцять - сорок років, відповіли б, що через сорок років на Русі буде питочное наслідок, будуть стискати череп залізним кільцем, спускати людини у ванну з кислотами, голого й прив’язаного катувати мурахами, клопами, заганяти розпечений на примусі шомпол в анальний отвір («секретне тавро»), повільно роздавлювати чоботом полові частини, а у вигляді самої легені - катувати по тижні безсонням, спрагою й бити в криваве’ м’ясо, - жодна б чеховська п’єса не дійшла до кінця, всі герої пішли б у божевільний будинок». І, звертаючись прямо до тих, хто робив вигляд, що нічого не відбувається, а якщо й відбувається, то десь стороною, удалечині, а якщо й поруч, те за принципом «либонь не мене», Солженицин кидає від всіх «тубільців Архіпелагу»:

«Поки ви собі на втіху займалися безпечними таємницями атомного ядра, вивчали вплив Хайдег-Гера й Сартра й колекціонували репродукції Пикассо, їхали купейними вагонами на курорт або добудовували підмосковні дачі, - а лійки безупинно шастали по вулицях, а гебисти стукали у двері» - «органи ніколи не їли хліба зрячи»; «порожніх в’язниць у нас не бувало ніколи, а або повні, або надмірно переповнені».

Цікавий той факт, що у своєму оповіданні Солженицин не виводить героя, а як би узагальнює у своєму дослідженні мільйони реальних доль, характерів. Автор відтворить загальну психологію мешканця тоталітарної держави. За дверима - терор, і вже понеслися нестримні потоки в табори, «схоплювалися люди ні в чому не винні, а тому не підготовлені ні до якого опору. Створювалося враження… що від ГПУ- НКВД утекти неможливо. Що й було потрібно. Мирна вівця вовкові по зубах».

Серед факторів, які уможливили весь той жах, Солженицин указує на «відсутність цивільної доблесті» у російської людини. Ця споконвічна покірність, що виховувалася в російському мужику століттями кріпосного права, і дала можливість для культу особистості. Органи також були сильні тим, що зробили ставку на найдужче в людині - природні інстинкти. Підліток, чиє дорослішання було не простим процесом, що мав проблеми із протилежною підлогою, хто відчував себе слабким, - от ідеальний кандидат у слідчі ГПУ. Немає більше жорстокої людини, чим людина слабкий, що одержала влада над тілами й долями інших людей. Органи культивували все саме низинне в людині. Звір у чекісті не був обмежений якими-небудь рамками. З людьми ці індивідууми не мали нічого загального. Тому що те, що відрізняє людини від звіра, в органах не дуже цінувалося. Плюс струнка соціалістична теорія. Плюс влада блатних у таборах. І результат - дивовижний по своїх масштабах геноцид проти російського народу, що знищив кращу його частину й наслідки якого будуть помітні ще кілька століть (під час Вітчизняної війни 1812 року французів називали «басурманами» — як же сильні були переказу про татаро-монгольське ярмо).

У художньому плані «Архіпелаг ГУЛАГ» також досить цікавий. Сам автор називає свою працю «досвідом художнього дослідження». При строгій документальності це цілком художній твір, у якому поряд з відомими й безвісними, але однаково реальними в’язнями режиму діє ще одна фантасмагорична особа - сам Архіпелаг, по «трубах» якого «перетікають» з острова на острів люди, переварені дивовижної тоталітарної маші-.ний

«Архіпелаг ГУЛАГ» залишає незабутнє враження. Міркувати про його значення як про «ще один цвях у кришку труни комунізму радянського зразка» можна довго, але я вважаю, що головна цінність «Архіпелагу» - у вихованні тої самої «цивільної доблесті», носієм якої є сам автор, що до глибокої старості зберіг здатність бачити суть речей, за що він і страждає дотепер (нова влада, розглянувши в Солженицине «вічного борця», засунула його, закрила його передачу на телебаченні). Але ми, що знають правду, донесемо її до інших

Повість присвячена опору живого - неживому, людини - табору. Солженицинский каторжний табір - це бездарна, небезпечна, жорстока машина, що перемелює всіх, хто в неї попадає. Табір створений заради вбивства, націлений на винищування в людині головного - думок, совісті, пам’яті

Взяти хоча б Івана Шухова “тутешнє життя тріпало від підйому до відбою”. І згадувати хату рідну “менше й менше було йому приводів”. Так хто ж кого: табір - людини? Або людина - табір? Багатьох табір переміг, перемолов у пил. Іван Денисович іде через підлі спокуси табору. У цей нескінченний день розігрується драма опору. Одні перемагають у ній: Іван Денисович, Кавгоранг, каторжник X-123, Алешка-баптист, Сенька Клевшин, помбригадира, сам бригадир Тюрин. Інші приречені на погибель - кінорежисер Цезар Маркович, “шакал” Фетюхов, десятник Дер і інші

Табірний порядок нещадно переслідує все людське й насаджує нелюдське. Іван Денисович думає про себе: “Робота - вона як ціпок, кінця в ній два: для людей робиш - якість дай, для дурня робиш - дай показуху. А інакше б давно всі подохли, справа відоме”. Міцно запам’ятав Іван Шухов слова свого першого бригадира Ку-земина - старого табірного вовка, що сидів з 1943 року вже 12 років. “Тут, хлопці, закон - тайга, але люди й тут живуть. У таборі от хто гине: хто миски лиже, хто на санчастину сподівається так хто до кума стукати ходить”. Така суть табірної філософії. Гине той, хто падає духом, стає рабом хворої або голодної плоті, не в силах зміцнити себе зсередини й устояти перед спокусою підбирати недоїдки або доносити на сусіда

Як же людині жити й вижити? Табір - образ одночасно реальний і ірреальний, абсурдний. Це й щоденність, і символ, втілення вічного зла й звичайної низької злості, ненависті, ліні, бруду, насильства, недомислу, узятих на озброєння системою

Людина воює з табором, тому що той віднімає волю жити для себе, бути собою. “Не підставлятися” табору ніде - у цьому тактика опору. “Та й ніколи позіхати не можна. Намагатися треба, щоб ніякий наглядач тебе поодинці не бачив, а в юрбі тільки”, - така тактика виживання. Всупереч принизливій системі номерів, люди завзято називають один одного по іменах, отчествам, прізвищах Перед нами особи, а не винтики й не табірний пил, у яку хотіла б перетворити система людей

Відстоювати волю в каторжному таборі - значить якнайменше внутрішньо залежати від його режиму, від його руйнівного порядку, належати собі. Не вважаючи сну, лагерник живе для себе тільки ранком - 10 мінут за сніданком, так за обідом - 5 мінут, так за вечерею - 5 мінут. Така реальність. Тому Шухов навіть їсть “повільно, вдумливо”. У цьому теж звільнення

Головне в повісті - спор про духовні цінності. Алешка-Баптист говорить, що молитися потрібно “не про те, щоб посилку надіслали або щоб зайва порція баланди. Молитися треба про духовний, щоб Господь із нашого серця накип злу знімав…” Фінал повести парадоксальний для сприйняття: “Засипав Іван Денисович, цілком удоволений… Пройшов день, нічим не затьмарений, майже щасливий”. Якщо це один з “гарних” днів, то які ж інші?!

Pages: 1 2