Про характерний для нього відношенні до навчання й навчання Гримм якось сказав французькому орієнталістові Адольфові Реньє, що він володіє винятково «прагненням учитися, а не вчити…» і що, «навчаючи час від часу чому-небудь інших, я при цьому незмірно більшому навчався сам». Метод, роботи брата він характеризував у листі від 14 квітня 1858 року такими словами: «Усе, що робить Вільгельм, він робить зі старанною старанністю й точністю, але до роботи він приступає повільно й не насилує свою природу.

Я часто в душі дорікав себе за те, що він адже, по суті, через мене втягся в заняття граматикою, далекі його внутрішній натурі, він би краще міг виявити свій талант і всі, у чому він сильніше мене, на іншому поприщі». Їхня спільність, однак, дійшла до того, як не без гумору відзначав Вільгельм, що Якоб у старості страждав таким же нездужанням, що й він сам, і теж скаржився на серце. «Я страждаю болями в серце вже більше сорока років і звик до них, - говорив Вільгельм в 1853 році, - але дивна справа, от уже три місяці, як Якоб теж на це скаржиться, і здається, ми з ним будемо єдині й у цьому». Братам Гримм довелось дожити до перших літературних успіхів Германа, сина Вільгельма, що вивчав правознавство в Берліні й у Бонні. Однак схильність до мистецтва взяла в ньому верх, і в 1872 році він став професором історії мистецтв у Берлінському університеті. В 1&51 року, у віці двадцяти трьох років, він опублікував свій перший художній твір, драму «Армії»; роком пізніше вийшло його наступний твір, «Сік і пробудження», а також трагедія «Деметр».

Батько встиг ще познайомитися з його «Новелами», що вийшли в 1856 році, і опублікованими незабаром після них «Есе», а Якоб - також з основним твором Германа, двотомною «Життям Мікеланджело». В 1859 році, настільки богатом подіями для сімейства Гримм і кола їхніх друзів, відзначалося також сторіччя від дня народження Шиллера. Академія наук запропонувала Вільгельмові Гримму виголосити ювілейну промову. Вільгельм, що колись особисто зустрічався з Ґете, був і по своїх поетичних схильностях ближче до обох великих німецьких класиків, чим його брат з переважно літературознавчими й науковими устремліннями. Коли в 1849 році виникла ідея у зв’язку зі столітньою річницею народження Ґете спорудити йому пам’ятник у прусской столиці, брати Гримм підтримали це речення. Однак Якоб уважав, що в Берліні треба поставити композицію - Ґете й Шиллер, яку потім, в 1857 році, створив для Веймара ернст Холден. «Обоє коштують уже у Веймаре під покровом одного вінка, - сказав Якоб з нагоди сторіччя Шиллера. - Нехай і тут на вулицях і площах заблищать їхні монументи, висічені з білого мармуру або відлиті із блискаючої бронзи». Вільгельм Гримм не міг виконати побажання Академії наук в основному по стані здоров’я, тому мовлення про Шиллере на врочистому засіданні 10 листопада 1859 року вимовив його брат Якоб, але й у цьому випадку він зв’язав пам’ять великого поета з вимогами сучасності.

«У який би кінець нашої країни не привело сьогодні іноземного гостя подорож по Німеччині, — сказав він, починаючи своє мовлення, — на очі йому у всіх або майже у всіх містах попадуться святкові ходи веселих і ошатних людей, осінені прапорами, вони будуть до того ж співати чудову «Пісню про дзвін» і навіть разигримогучая карбування — повідомив би йому кожний — належить одному з наших найбільших поетів, чиє народження, що свершились сто років тому, святкується в цей день і возвещается дзвоном. Дзвона переборюють грім і розганяють довго, що тривала непогоду. Ах, якби подібно тим квітам віднесло б і наше лихо, якби в дні священних свят можна було дзвоном вигнати все те, що противиться єдності нашого народу, якого він чекає й жадає!» Потім він докладно зупинився на зв’язку мови й поезії й відзначив нерозривну єдність Ґете й Шиллера. «Ґете й Шиллер коштують так близько друг до друга на тім високому місці, яке вони займають, а також у житті, що зв’язало їх тісно й нерозривно, що, говорячи; про їх, неможливо відокремити одного від іншого».