Зовнішній вигляд Плюшкина, що вразив самий пролаз і лицеміра Чичикова (той довго не міг зміркувати, чи ключник перед ним або ключниця), звички -» рибалки-жебрака», що розпустилися в душі Плюшкина, все це дивно дотепно й смішно, ное Плюшкин, виявляється, здатний викликати не тільки сміх, але й відраза, збурювання протест. Перестає бути забавної ця занепала особистість, що і особистістю-те не назвеш. Як точно сказав про нього Гоголь: «діра на людстві»! Так хіба смішна людина, що втратила все людське: вигляд, душу, серце. Перед нами павук, для якого головне полягає в тім, щоб якомога швидше проковтнути видобуток. Так надходить він зі своїми селянами, викачивая з них хліб, домашнє начиння, а потім сгнаивая це у своїх бездонні коморах

Так надходить він і із власною дочкою. Жадібний і страшний Плюшкин огидний нам не тільки через свої моральні якості. Гоголь кидає рішуче «ні» Плюшкину-Поміщикові, Плюшкину-дворянину. Адже вважалося, що на дворянах, на цих самих Плюшкинах, спочиває Російська держава. Так який же це оплот, яка опора?! Антисоціальність дворянства жорстокий факт, існування якого жахають Гоголя. Плюшкин, як це ні страшно, типове явище для російського суспільства середини XIX століття. Гоголь різкий і гнівний викривач. Таким він виступає на сторінках «Мертвих душ». Що засуджує він, що кваліфікує як неприпустиме в нормальному людському суспільстві? Здавалося б, говорячи про Манилова, слово «осуд» якось недоречно. Адже перед нами такий милий, приємний у всіх відносинах, чемна й добра людина. Це ще й досить утворений поміщик, що виглядає прямо-таки вченим чоловіком на тлі Коробочки й Собакевича. А як забавні його дитинки, названі Алкидом і Фемистоклюсом (не треба забувати, що справа відбувається в Росії).

Але Гоголю соромно й боляче за Манилова, що будуючи прожекти в «храмі відокремленого міркування» і «почитуючи книгу, завжди закладену на чотирнадцятій сторінці», не зауважує злодійства й пияцтва своїх мужиків. Манилов у ледарстві й ліні проживає все, що створено його селянами, ні про що не замислюючись. Антисоціальні й взагалі шкідливі для навколишні інші гоголівські герої: і Коробочка, «дубиноголовая» і недоумкувата накопительница, і Ноздрев, негідник, розпусник і взагалі «історична людина», і Собакевич, живоглот і «кулак», якому «не розігнутися в долоню». Все це злісні шкідники. Яке їм справа, цим кровососам, до державних інтересів? Сміх Гоголя не тільки гнівний, сатиричний, обличающий, є сміх веселий і ласкавий. Саме з почуттям радісної гордості, якщо можливо так виразитися, говорить письменник про російський народ

Так з’являється образ мужика, що, подібно невтомній мурасі, несе товсту колоду. Чичиков запитує його, як проїхати до Плюшкину, і домігшись, нарешті, відповіді, посміюється над влучним прізвиськом, що дали Плюшкину мужики. Гоголь говорить про вихідної із самого серця, животрепетному російському слові. Він пише про російського мужика, якого пішли хоч на Камчатку, дай у руки сокира, і він піде рубати собі нову хату. У цих словах надія й віра в російський народ, руками якого зроблена й птах трійка. І «як жвава необгонимая трійка», несеться Русь, «натхненна богом», і «косячись, постораниваются й дають їй дорогу інші народи й держави».

Pages: 1 2