Літературознавча семіотика формувалася як одна із альтернативних моделей польської гуманістики 70–80-х рр. Семіотичне бачення літератури (ширше – культури) давало змогу науковцям вийти поза межі ідеологічних штампів і кліше («postępowość», «ludowość», «realizm»), сприяло осмисленню мистецьких явищ в іманентних для них категоріях опису, аналізу, інтерпретації. Літературознавча семіотика радикально змінювала горизонт сподіваного: текстом почав уважатися не лише словесний витвір, а й уся культура розумілася як динамічний механізм текстотворення. Культура сприймалася як сукупність розмаїтих текстів й субтекстів, мов і субмов, а її тривання й саморозвиток полягали у перманентному розгортанні семіозису – породжуванні нових сенсів. Семіотична модель літературознавства – лише одна із численних спроб розширити межі загальної науки про знаки, в силовому полі якої опинилися майже усі види людської активності як знакотворчості. На пансеміотичний аспект «модних» наукових студій звертає увагу J. Sławiński в одній із своїх «ситуативних» статей під промовистою назвою «Teksty i teksty»: «Najbardziej zwracającą uwagę cechą dąŜeń, które określamy tu jako prąd semiologiczny, jest działanie na bardzo szerokim froncie: wciągnięcie w pole zainteresowań niezmiernie bogatego repertuaru t e k s t ó w k u l t u r y. Znajdują się w nim: literatura (w jej rozmaitych odmianach), mit, ideologia, wierzenia, ale takŜe rytuały, widowiska, obrazy, etykieta, gry i zabawy, moda, systemy kulinarne, sygnalizacja drogowa, zespoły zachowań związane z rolami społecznymi osobnika, techniki erotyczne, formy organizacji przestrzeni. Nie sposób oczywiście wyczerpać listy penetrowanych zjawisk. Zresztą rozszerza się ona bez przerwy, jako Ŝe ambicje interpretacyjne semiologów są bezgraniczne» [5, 49].

Інтердисциплінарний характер семіотичних студій дає змогу науковцям розглядати літературу у контексті інших знакових систем (малярство, скульптура, музика та ін.), по-новому переосмислювати специфіку окремого художнього твору, його «поведінку» у різних комунікативних ситуаціях. Семіотика набула також статусу реві-зіоністичної моделі, що, своєю чергою, відображало загальні

Трансформаційні тенденції у польській гуманістиці на зламі 70–80-х рр. Глибше зрозуміти специфіку цієї тенденції дасть змогу фрагмент статті (із промовистою назвою «Humanistyka: poznanie i terapia») M. Janion. Авторка підкреслює, що «ś w i a t l u d z i i w y t w o r ó w h u - m a n i s t y c z n y c h z n a j d u j e s i ę w c ą g ł y m r u c h u, r u c h u w a r t o ś c i. Jest to poznawcza dynamika przyswajania, to znaczy ponawianej stale reinterpretacji, której reguły zostały skodyfikowane przez jedną z najstarszych dyscyplin humanistycznych, mianowicie – hermeneutykę, czyli naukę i sztukę rozumienia tekstów wszelkiego rodzaju. Jesteśmy świadkami bezustannej przemiany świata humanistycznego. Słowa poematów codziennie nabierają nowych znaczeń, nowych wartości. Wyobraźnia nasza odzyskuje przeszłość – tylko odbudowując jej kształt od nowa. Rzeczywistość duchowa ciągle rzuca wyzwanie pod naszym adresem, moglibyśmy powiedzieć – nie dając przejść spokojnie obok siebie. Czytamy przeszłość. Ale jak ją czytamy? PrzecieŜ nie biernie odbierając jej podniety. Nie tylko Mickiewicz wpływa na nas, to równieŜ – parafrazując słynne powiedzenie – my wpływamy ma Mickiewicza. Taka dopiero obustronna zaleŜność konstytuuje świat humanistyczny» [4, 213].

Семіотика як одна із реінтерпретаційних технік освоювання світу мистецьких явищ багатоаспектно проявила себе у численних студіях, присвячених проблемам театру і драми - T. Kowzan «Znak w teatrze» (1969), J. Brach-Czajna «O znakach literackich i znakach teatralnych» (1965), E. Balcerzan, Z. Osiński «Spektakl teatralny w świetle teorii informacji» (1966), T. Sinko «Postać sceniczna i jej przemiany w teatrze XX wieku» (1988), I. Sławińska «Współczesna refleksja o teatrze» (1979) та ін.); поезії й прози - J. Faryno «O języku artystycznym Dostojewskiego» (1971), «O języku poetyckim» (1972), «Cztery świątynie Mandelsztama» (1973), «Konfrontacja poetyk» (1974), B. Owczarek «Opowiadanie i semiotyka» (1975) та ін. Семіотика й психоаналіз перебувають у центрі уваги таких науковців, як D. Danek («Sztuka rozumienia. Literatura i psychoanaliza») та E. Fiała («Modele freudowskiej metody badania dzieła literackiego»). Семіотичну модель соціології літератури розвивав S. śółkiewski – «Semiotyka a kultura» (1969), «Kultura, socjologia, semiotyka literacka» (1979), «Wiedza o kulturze literackiej» (1985).

Польське повоєнне (контрдискурсивне) літературознавство функціонує як відкрита, активно діалогізуюча структура, прихильники якої творчо черпають і розвивають ідеї московсько-тартуської школи, наукового

Потенціалу французької, американської та англійської семіотик. Велику роль у формуванні польського семіотичного дискурсу відіграє переклад. Показовим у цьому плані стало видання «Semiotyka kultury» (1977). Простором функціонування літературознавчої семіотики стають такі періодичні видання, як «Pamiętnik Literacki», «Studia Semiotyczne», «Przegląd Humanistyczny», «Teksty», «Nurt», «Dialog», «Kultura i Społeczeństwo» та ін. 60–80-ті роки можна назвати епохою пансе-міотичних студій у польській науці про літературу. На крайнощі, які виникали у результаті надмірного захоплення проектуванням лінгвістичної моделі семіотики на увесь культурний простір, звернув увагу J. Sławiński. Він наголошує на тому, що «pełne entuzjazmu i bezkrytyczne uŜytkowanie pojęć językoznawczych doprowadzić musiało do rozpowszechnienia się ewidentnie niesłusznej – choć sugestywnej – supozycji o językopodobnym charakterze wszelkich tekstów kultury. Wprawdzie supozycja taka wprowadza ład w realność zagmatwaną i wielokształtną, ale nie kaŜdy ład jest poznawczo płodny. Tłumaczenie róŜnorodności nie moŜe polegać na jej unicestwieniu. Wyjaśnianie przez analogię bywa produktywne na krótką metę. Początkowo dynamizuje myśl, otwiera szanse dla nowych konceptów interpretacyjnych, ale stosunkowo szybko przemienia się w wysiłek mechaniczny i jałowy» [5, 49].

Сучасний семіотичний дискурс у польському літературознавстві дає численні приклади ґрунтовної теоретичної авторефлексії, у якій, з одного боку, нейтралізуються крайнощі пансеміотичних тенденцій попередніх десятиліть, з іншого – відкриваються нові методологічні перспективи, її зближення із антропологічним (podmiotowość) дискурсом і герменевтикою.

© Дуркалевич В.

Література

1. Еліаде М. Міфи, сновидіння і містерії // Еліаде М. Священне і мирське; Міфи, сновидіння і містерії; Мефістофель і Андрогін; Окультизм, ворожбитство та культурні уподобання / Пер. з нім., фр., англ. Г. Кьорян, В. Сахно.– К.: Основи, 2001.– С. 117–301.

2. Лотман Ю. Культура и информация // Лотман Ю. Статьи по семиотике культуры и искусства.– CПб.: Академ. проект, 2002.– С. 141–153.

3. Humanistyka polska w latach 1945–1990 / Pod red. U. Jakubowskiej i J. Myślińskiego.– Warszawa: IBL PAN, в. r.– 366 s.

4. Janion M. Humanistyka: poznanie i terapia // Janion М. Humanistyka: poznanie i terapia.– Warszawa: Państwowy In-t Wydawniczy, 1982.- S. 208–231.

5. Sławiński J. Małe wyznanie autora // Sławiński J. Teksty i teksty.– Warszawa: Wyd-wo PEN, 1990.– S. 45–50.

УДК 821.161.1.09:7.034(410)7

Олена Євланова

Pages: 1 2