Космічним пафосом відрізнялася в 20-е роки й поезія В. Брюсова, чий «космизм» був відзначений, однак, підкресленою раціоналістичністю

Поезія Брюсова післяреволюційних, років найбільше (у порівнянні з іншими художниками його кола) свідчить про еволюцію «завжди блукаючого, по ніколи не заблудлого» поета. «Після десятиліть поетичної роботи Брюсов усе ще-не тільки на шляху шукань, але й нових досягнень. Навіть переспівуючи самого себе неодноразово, Брюсов намагається щораз знайти нові ритми, нові слова, нові співзвуччя».86 Більше того, чим далі, тим настойчивей Брюсов шукає нового, стверджуючого початку людського існування в історії планети й космосу. Шлях цей послідовно простежується в його нових, збірниках. В «Миті» ще цілком відчуємо «слідопит» світових культур, що проголосив ніколи єдиними цінностями людського буття висячі у світовій порожнечі «ліхтарики» століть Данте, Лютера й «суєтних маркіз».

Минуле й майбутнє людства - два полюси, у магнітному притяганні яких тримається брюсовский «Мить». Оточений мороком минулого, що відгоріло, і непроникністю майбутнього, людина сьогоднішньої миті відчуває себе як у склепі-печері, складеної циклопами. І навіть його зухвалий лемент в «холодну млечность» може виявитися всього лише повторенням людського заклику в космос, що колись уже звучав «па іншій планеті». Така думка про сьогоднішній день, природно, не радує. Від її безнадійності поет звично вкривається в сади прекрасних форм мистецтва, у свою «музейну», «зростаючу, як вежа, нам’яти», що він називає «будинком бачень». Що ж у цьому будинку? Незмінний реквізит культурно-історичного пейзажу античності й середньовіччя:

У саду, Де пам’ятники з тиграми в ладі, Де вічності й вологості венчанье, У саду молчанье, Проспівай мед кадять нарциси Апостату, Над броплой Данте чорний кипарис, И в міді незмінних риз Нерухомий лад у століття статуй, що йдуть.

У цих віршах, своїм образним ладом напоминающих пушкінське «На початку життя школу пам’ятаю я» (1830), відчутне протиріччя між прагненням почути, як «заклик есхила улитий у Ресефесер!», і безсиллям порушити статику своїх книжкових образів («Кубок Еллади», 1921). І все-таки в майбутнім царстві всесвітньої, вселюдської гармонії цій пишноті минулих «бачень» поет відводить осповнос місце:

Де всі сиянья старовини, Помножені, повторені, Над життям, як порожнім провалом, Запаляться сонцем небувалим, В усі, крізь тимчасовий збиток Вжигая, свій переможний герб!

Саме так і мислить собі Брюсов у цьому збірнику майбутнє: як космічний апофеоз всієї земної історії від Илиона й міфічного Христа до революційних днів сучасності, що вже проспівали свій «червоний псалом» у багатоголоссі світового епосу («Прийдешній гімн», 1921). Однак у збірнику того ж року «Дали» поет уже відходить від книжності. Не можна міряти буття сьогоднішнього людства минулим, всім, «що в тисячоріччя, як у прірву, упало» і осіло в пам’яті непотрібним баластом: «Імена персеидами падають у пам’яті, Царів, полководців, учених, поетів… На шляху бібліотеки коштують цитаделями. Таборами - архіви, загражденьем музеї» («Молодість миру», 1922). Цим віршем відкривається новий простір для творчих шукань поета («Але океани понині кишать протоплазмами, И наш радій у просторах ще не розтрачений»). Так намечается новий напрямок у брюсовскои поезії, що прийнято не зовсім точно йменувати «науковою поезією». Якщо минуле вже стало марним і відсталим тягарем, готовим поглинути тендітний «мить» нинішнього буття, то плодоносне й гармонічне, але поки ще що тільки сигналізує про себе натяками майбутнє дає привід розглядати сьогоднішнє сьогодення не як погасаючу вершину історичного буття людства (що відбилося в збірнику «Мить»), а тільки як його початок, як «молодість миру». Засоби наближення майбутнього - самі реальні й активні. Це насамперед наука. Звідси особливий динамічний оптимізм цього нового творчого припливу в брюсовскои поезії

Думки про майбутнє царство науки заглиблюються в останньому й самому повному по багатству мотивів збірнику Брюсова «Меа». У вірші «Машини» (1924) поет міркує про історичний зміст останніх. Своїм художнім виміром він намагається проникнути в мир незбагненно малих величин, наприклад електрона («Мир електрона», 1922). Тут заворожена нерозгаданими таємницями матерії думка його з марних пошуків в умоглядному мікросвіті знову вертається до основним, опорним величинам людського буття, історичного і яєчного

Циклом «Зворушливі слова» (1922) у тім же збірнику «Меа» намечается й зовсім новий для Брюсова мотив, що виявляє несподіване прагнення поета поринути, виражаючись словами Клюева, в «яву рідну, лісову», у мир глибинних національних переживань. І заради них теж він хоче тепер откреститься від своєї книжкової ерудованості - як від тягаря. Багатьом мотивам що обновляється брюсовской поезії не призначено було здійснитися. У присвяченій пам’яті поета статті А. В. Луначарский писав: «Його вигляд коштує переді мною, пуританський, сумлінний, висококультурний, весь спрямований до завдання гармонізувати свої нові великі внутрішні протиріччя між старими навичками, дітьми старої культури, і новими переконаннями»