Розглядаються філософсько-естетичні та психологічні аспекти поетики жанру прозової мініатюри у різних національних літературах (французькій, латиській, американській та ін.), аналізуються художні особливості відтворення світочуття і способів авторського самовираження на прикладі творів Ф. Делерма, І. Зіедониса, Х.-Л. Борхеса. Досліджується специфіка авторського самопізнання у сучасній прозовій мініатюрі. На основі праць українських та зарубіжних літературознавців (І. Денисюка, О. Гінди, Ю. Кузнецова, К. Каваллеро, В. Тейтельбойма та ін.) визначаються основні тенденції у розвитку жанру прозової мініатюри у світовій літературі.

У системі малих епічних жанрів світової літератури кінця XX – початку XXI ст. набуває особливої популярності жанр прозової мініатюри. Будучи максимально пристосованим до втілення різних новаторських експериментів, жанр короткої прози сьогодні стає улюбленим у представників різних національних літератур. Сучасна прозова мініатюра переживає своє друге народження: вона піднялася на новий рівень і структурно-типологічний, і ідейно-естетичний. А отже, цілком закономірно, що її різні аспекти (генеза жанру, його еволюція, жанрова специфіка, поетика) привертають до себе увагу дослідників літератури з метою подальшого аналізу та пояснення.

У літературних студіях XX ст. уже існують деякі напрацювання у сфері теорії жанру малих форм. Так, за розвитком української прозової мініатюри уважно стежили І. Денисюк, В. Фащенко, Т. Заморій, хоча в їхніх працях мініатюра розглядалася як різновид оповідання. Російські вчені С. Аверинцев та М. Балашов вивчали витоки жанру прозової мініатюри та її розвиток у світовій літературі. Важливим підґрунтям для вивчення жанру прозової мініатюри стала дисертація О. Гінди, яка, систематизувавши поодинокі розвідки українських та російських учених, досліджувала становлення та функціонування жанру прозової мініатюри у східнослов’янських літературах. У поле зору дослідниці входили також проблеми специфіки поетики жанру прозової мініатюри у східнослов’янських літературах, аналіз причин його «витривалості» і життєздатності. На початку нового тисячоліття швейцарський письменник і дослідник П. Мозер визначає зародження, ознаки й межі Нанотексту – нової літературної форми, яка перебуває між хайку та новелою. Приблизно тоді ж виходять у світ дослідження Р. Бертрана та К. Каваллеро, присвячені вивченню особливостей поетики французької прозової мініатюри, зокрема її художньо-естетичної природи.

Як відомо, «внаслідок особливої уваги письменника до універсальних аспектів буття, світобудови, сенсу людського життя його літературні твори набувають філософської наповненості» [6, 708]. Прозова мініатюра як твір невеликий за обсягом (від кількох рядків до кількох сторінок), згідно з дефініцією О. Гінди, «передбачає насамперед максимальну концентрацію життєвого матеріалу і морально-філософську наповненість змісту» [1, 111]. Про наскрізну філософічність, притаманну прозовій мініатюрі, писав також І. Денисюк.

Автори прозових мініатюр у різних національних літературах вдаються до вічних філософських питань, як-от пошуки щастя чи істини, сенсу людського буття чи гармонії з природою та своїм внутрішнім світом. Сучасний французький письменник Ф. Делерм, будуючи свій художній світ, використовує два основні компоненти, які несуть у собі філософську значимість: пошуки щастя через повернення в дитинство та прагнення розкласти повсякденну реальність на маленькі шматочки, щоби з них здобути квінтесенцію. Митець відкриває нові джерела натхнення у буденно-чуттєвому сприйнятті світу. За допомогою використання зорових, нюхових, смакових, тактильних вражень та асоціацій автор відводить читача від безконечної марноти, даруючи йому світ легкого і світлого смутку та вміння бути щасливим. Естетика Делерма дуже схожа на естетику Пруста: реальність та щастя – ось її основи [8, 251]. Як пише французький дослідник творчості Делерма К. Каваллеро, «…автор … не приховує свого потягу розгадати глибини буденного, в якому криється те, що він відверто називає «щастям» [11, 145]. Змальовуючи по-домашньому затишні сцени із повсякденного життя, миттєві образки-спогади із «раю дитинства», письменник не перестає запрошувати читача розділити його мистецтво жити у повній гармонії та невимушеності, якомога далі від міського стресу та небезпечної пастки світських умовностей [11, 145–146]. Тип мислення Делерма містить деякі елементи філософії епікурейців, зокрема намагання призупинити, упіймати, дегустувати швидкоплинну мить [11, 145]. Молодий швейцарський дослідник Р. Бертран зараховує Делерма до неформального літературного напряму, який він називає терміном «позитивний мінімалізм».

Латиноамериканський письменник Хорхе-Луїс Борхес у своїх прозових мініатюрах представляє екзистенційний тип мислення. Дослідник життя та творчості Борхеса В. Тейтельбойм детально аналізує вплив різних філософських ідей на світобачення письменника. Учений підкреслює, що у філософському сенсі Борхес проголосив себе ідеалістом. «Спочатку було слово. Думка передує світові, який є складним творінням духа, чия божественна природа Творця, деміурга, універсальної душі, активного начала всесвіту дає змогу художникові чи мислителю заперечувати існування реальності» [9, 108]. У своїх філософських поглядах Борхес наслідує Шопенґауера, його метафізику волі й уяви та «думку про відносність смерті і вічний колообіг життя (екстраполяція цього поняття на простір приводить до ідеї лабіринту)» [9, 109]. Спорідненими із метафізикою Шопенґауера є також борхесівське «інше Я», або «двійник, що живе у дзеркалах і всередині самої людини», а також «ідеї скасованого часу та трансцендентальної щодо індивіда волі» [9, 109–110]. Іншим визначальним фактором у творенні системи філософських понять Борхеса була ідея вічного повернення Ніцше. «Зорі і люди описують параболи і, повертаючись, проходять через ті самі точки, щоб вилитися у міфі як квінтесенція деперсоналізованої людини» [9, 110]. Прикладом цієї ідеї є уявлення Борхеса про людину як про істоту, яка безповоротно заблукала у всесвіті (Критський лабіринт). Однак найбільший вплив на творчість латиноамериканського письменника мав філософ-ідеаліст Берклі, «для якого дійсність не існує взагалі, а якщо вона б і існувала, то була б лише думкою» [9, 110]. Але така беркліанська концепція порушила єдність борхесіанського світовідчування. Митець почуває себе чужим у навколишньому світі. Саме тому він замикається у бібліотеках.

Короткій прозі Борхеса притаманна також міфологічність: письменник воліє мати справу із міфологізованими фактами та персонажами, як-от «Вавилонська бібліотека» чи «Дон Кіхот». «Він віртуозно використовує те, що було написано іншими декілька тисячоліть, століть чи десятиліть тому. Блукає у своє задоволення по Біблії. А окрім того, модернізує забуті тексти чи твори, взагалі невідомі пересічному сучасному читачеві. Його світогляд відрізняється космо-політичністю та інтегральністю» [9, 330–331].

Увагу Борхеса привертають передусім питання про реальність та нереальність матерії, про непізнаваність особистості, про приховані таємниці. Звідси схильність до фантазії, до винайдення нової реальності.

Мініатюри латиського митця Імантса Зіедониса, які сам письменник іменує «епіфаніями», проникнуті пошуками істини, «самої суті речей» [4, 140]. «Лише особистість має можливість виховувати особистість в іншій людині, – зазначає І. Зіедонис, – лише багатий на особистості колектив може бути представником народу, лише він може говорити від імені народу. Саме тому мене цікавить, де той початок, де те середовище, якою є механіка, що народжує мислителя, поета, стрілка» [4, 140]. На написання епіфаній, «маленьких імпульсів, маленьких сполохів, світло яких особливо яскраво висвітлює деякі миті життя» і які часом «можуть здаватися суперечливими» [4, 3], письменника надихнула «світла, оптимістична ритміка латиських народних пісень та сьогоденні складні, навіть кібернетичні пошуки синхронізації та гармонії» [4, 3]. Мислення Зіедониса інтуїтивно-чутливе. У своїх філософських пошуках початку, коренів письменник спускається до найнезвіданіших глибин. Його філософія просякнута проблемами високої моралі, сповнена оптимізму та гуманізму. Роздумуючи над земним призначенням людини, письменник змальовує різні миті людського життя від народження до перенародження. У своїх філософських рефлексіях він часто вдається до теми самобо-ротьби та самовдосконалення. Епіфанії Зіедониса завжди містять глибинне значення, їм притаманна насиченість та точність думки: вони афористичні та глибоко філософічні.

Pages: 1 2 3