М. Ю. Лермонтов, за словами В. Г. Бєлінського, «поет зовсім іншої епохи», читач відчуває це відразу ж, поринувши в мир^го віршів. Трагична особиста доля Лермонтова: рання смерть матері, розлука з батьком, хворобливість, - все це з раннього віку загострило в хлопчику відчуття трагічної недосконалості миру. Згадуючи дитячі роки, поет писав: «Я син страданья». Не менш важливу роль зіграло те, що суспільно-політичні умови в пору формування характеру поета були зовсім іншими, ніж, наприклад, у пору ліцейської юності Пушкіна

Пушкін і Лермонтов майже сучасники. Лермонтов моложе Пушкіна всього на п’ятнадцять років. Але якого років! «На відміну від Пушкіна, якого замолоду окриляли мрії про швидку волю, Лермонтов починав свій шлях, коли мрії ці були вже розвіяні, а мрії його покоління завжди кінчалися Сибіром або стратою й ніколи - торжеством», - писав А. И. Герцен. Трагічність громадського життя глибоко відбилася у творчості М. Ю. Лермонтова. Його добутку - реакція на навколишній світ, часто далекий і ворожий. Думки про самітність втілені в цілому ряді яскравих алегоричних образів

«Хмаринки небесні, вічні мандрівниці», сосна, що росте «на півночі дикому», що відірвалася від рідної гілки дубовий листок, що задумався стрімчак-велетень - всі ці образи вражають своєю самітністю, тугою за близькою, рідною душею. Такою ж тугою виконана душа поета, протипоставленого навколишньому його суспільству, а найчастіше кидає йому виклик. Вірш, що зробив Лермонтова відомим всієї Росії, - «Смерть поета», написане в 1837 році, коли загинув А. С. Пушкін. М. Ю. Лермонтов показав сутність суспільного конфлікту, приведшего ктрагедии.

Поет у зображенні Лермонтова з’являється перед читачем «невільником честі», чий образ рівняється із Христом у терновому вінці, повитому лаврами. «Заздре й задушливий» світло не простило Поетові «серця вільного», «вільного, сміливого дарунка». А заключні шістнадцять рядків прямо вказують на винуватців його загибелі - гордовитих нащадків «дворян не стародавніх пологів», скривджених «игрою счастия», що зуміли піднестися й прославитися «відомою підлістю». Не довіряючи незалежної стародавньої знаті, з якої вийшли багато декабристів, Микола I наближав до себе саме таких людей. Затаврувавши винуватців загибелі Поета, Лермонтов вірить у справедливість Божого Суду, копіювання заборонене © 2005 у невідворотність кари

У нерівному двобої одного проти всіх результат відомий, сам Лермонтов поплатився волею, відправившись за написання «недозволенних віршів» у посилання на Кавказ, але це не змінило його переконань. По його твердженню, поезія в сучасному суспільстві втратила колишню значимість. Проводячи розгорнуте зіставлення поезії з кинджалом (вірш «Поет», 1838 р.), М. Ю. Лермонтов зі смутком згадує про те, що колись слова поета запалювали бійця для битви, і з гіркотою говорить, що тепер поет подібний до золотої іграшки на стіні, «безславний і нешкідливий».

Завершуючи вірш питанням: «Прокинешся ль ти знову, осміяний пророк?», автор по суті призиває повернути силу колишній грізній зброї. Особливо гірку картину малює поет в «Думі» (1838 р.). Тут автор не протиставляє себе суспільству, а говорить про себе як про одному з тих сучасників, яких засуджує - «ми». Він обвинувачує своє покоління в бездіяльності, в «ганебному» байдужості до добра й зла, у відмові від боротьби й малодушності

«Думу» можна розглядати як прелюдію до «Героя нашого часу»: адже в портреті сучасника поета багато чорт, властивих Печорину. Це й невміння радуватися життю, і острах шляхетних спонукань серця: И ненавидимо ми, і любимо ми випадково, Нічим не жертвуючи ні злості, ні любові, И царює в душі якийсь холод таємний. Коли вогонь кипить у крові. Покоління, що нічого не зробить у житті, не залишить сліду в історії, буде жорстоко засуджено нащадками. Але поет так само строго судить своїх сучасників, уже зараз виносячи суворий вирок

Особливо тверде протистояння поета й суспільства виражено у вірші «Як часто, пестрою толпою оточений…» (1840 р.). Світське суспільство представлене «образами бездушними людей», де мовлення - «затверджені», шепіт - «дикий», а руки красунь- «давно безтрепетні». Ліричний герой щасливий, якщо йому вдається забутися в спогадах про своє дитинство, про рідні місця. Прекрасний пейзаж, намальований поетом: Зеленою мережею трав затягнуть сплячий ставок, А за ставком сіло димиться - і встають Удалині тумани над полями

В алею темну входжу я; крізь кущі Дивиться вечірній промінь, і жовті аркуші Шумлять під боязкими кроками. Поет бачить любов-мрію, почуває себе «царства чудового всесильним паном». Але, отямившись, довідається обман, точніше, самообман, у який він поринув думками, знову бачить ненависну «строкату юрбу», що йому хочеться збентежити й «зухвало кинути їм в очі залізний вірш, облитий гіркотою й злістю». Невеликий вірш «И нудно, і смутно…

» (1840 р.) також перейнято почуттям самітності, смутку, песимізму. Все життя здається поетові «порожнім і дурним жартом», у якій немає місця любові й радості, у якій усе здається незначним. Один з останніх віршів М. Ю. Лермонтова - «Пророк», написане в 1841 році. Воно як би продовжує пушкінського «Пророка», але виражає зовсім інший настрій. Пророк Лермонтова - вигнанець із людського кола

Люди не стали слухати «любові й правди чисті ученья», вони не повірили тому, що Бог говорить вустами пророка, вони нехтують його зате, що «він наг і бідний». І поет, що біг з міста, почуває себе щасливим тільки на самоті, у гармонії із природою: Завіт предвечного зберігаючи, Мені тварина покірна там земна; И зірки слухають мене, Променями радісно граючи. Достоїнства пророка, приниженого й зганьбленого людьми, які цінують лише матеріальні блага в цьому житті, для автора безсумнівні й заслуговують поваги. Доля поета-пророка в суспільстві має на увазі й загальнолюдський конфлікт юрби й незрозумілого генія, і, напевно, нагадує долю самого М. Ю. Лермонтова