У «Наймичці» (1845) Шевченко розвинув тему материнства та жіночого страждання, до якої вперше звернувся ще в своїй ранній поемі «Катерина».

Тут також зображено жінку, що народжує позашлюбну дитину, однак її життєвий вибір інший, ніж у героїні ранньої Шевченкової поеми, яка покінчила життя самогубством. Усвідомлення власної соціальної неповноцінності в умовах звичаєвого права, що передбачало засудження позашлюбних стосунків, з одного боку, та самовіддана любов до власної дитини, з другого, приводять її на шлях жертовного зречення материнства. Відмовляючись від права материнства та віддаючи свого сина чужим людям, вона таким чином робить його повноцінним членом суспільства, знімає з нього ганебне тавро байстрюка. Право називатися матір’ю вона віддає за перспективу щасливого майбутнього для свого сина. Отже, жертовне материнство — головна характеристика героїні поеми «Наймичка». Залишивши сина на виховання бездітному подружжю, вона перебуває поряд з ним як наймичка, віддаючи йому свою любов, але не маючи права розкрити таємницю свого материнства.

У змалюванні головного персонажа твору автор, безперечно, мав за взірець богородичний образ. Страждання й самозречення героїні стають тут атрибутами святості — відповідно до християнської семантики жертовності, а тема материнства в Шевченковій поемі набуває майже релігійної висоти. В подальшій еволюції даної теми поет прийде до поеми «Марія», де богородичний аспект материнства, заявлений у «Наймичці» ще в підтексті, знайде своє безпосереднє вираження.