Я думаю: як прекрасна Земля И на ній людина. С. Єсенін Поема “Ганна Онєгіна” - одна із кращих у творчості Сергія Олександровича Єсеніна. Це епічний добуток, тому що розкриває долі народу в революції, але й ліричне, що відбиває суть людських переживань, внутрішній мир героїв. Колись у тої геть хвіртки Мені було шістнадцять років. І дівчина в білій накидці Сказала мені ласкаво: Немає Далекі, милі були. Той образ у мені не згас Ми все в ці роки любили, Але мало любили нас Поема “Ганна Онєгіна” повна драматичних колізій, пов’язаних з долею народу в переломні періоди історії. Кульмінаційна сцена поеми - тривожна, зацікавлена розмова радовских мужиків з поетом про землю. Кричать нам, Що землю не торкніть, Ще не настав, мол, мить. За що ж тоді на фронті, Ми губимо себе й інших? Селяни хочуть довідатися правду про Леніна, що, як вони чули, бореться за те, щоб віддати селянам “без викупу ріллі панів”: “Скажи, Хто таке Ленін?” Я тихо відповів: Він ви”. Єсенін піднімається до справжнього історизму в показі революційних подій

Він свято вірить у правоту більшовиків, їхню справедливу боротьбу. Із цими подіями зв’язані й долі головних героїв поеми: поміщиці Ганни Онєгіній, хутір якої під час революції селяни “забрали у волость із господарками й з худобою”; селянина бідняка Оглоблина Прона, що бореться за нову владу й мріє скоріше відкрити “комуну у своєму селі”; старого мірошника і його дружини - доброї, буркотливої клопотухи; оповідача-поета, земляка Прона, залученого революцією в “мужицькі справи”. Не чутно собачого гавкоту Тут нема чого, видно, стерегти В кожного хата гнила, А У хаті рогачі так пекти. Дивлюся, на ґанку в Прона Горлатий мужицький галас. Тлумачать про нові закони, Про ціни на худобу й жито. У поемі Русь не показана як єдине, ціле, поет зображує різних “мужиків”: селяни-трудівники гаряче привітають революцію, але є й такі, котрих, по вираженню Прона, “ще потрібно варити”, є закоренілі власники, начебто “огидного малого” - візника, є горлані й ледарі, як Лабутя, що шукають у революції “легкого життя”. По-різному сприймають ламання старого життя інші герої поеми

Ганна Онєгіна, що колись мріяла з іншим поетом про славу, вибита революцією зі звичного укладу поміщицького життя. “Колись я дуже любила Сидіти у хвіртки вдвох. Ми разом мріяли про славу… І ви догодили в приціл, Мене ж про це змусив Забути молодий офіцер…” На щось сподіваючись, вона відправляється шукати щастя на чужині. Остання зустріч героя поеми з Ганною Онєгіної відбувається “на расстоянье”, як би незримо.

Але від цього значення її анітрошки не знижується, а стає заглавно-ключовим. Справді, ще раз вдумаємося в рядки “лондонського” листа героїні, по “легкості” складу, здавалося б, такого “безтурботного”. Воно не тільки наповнено гіркуватими, немов полинь, роздумами-воспоминаньями про безхмарн-щасливі дні юності, але й перейнято мудрим прозрінням майбутнього Росії

Разом з тим у ньому сувора, безкомпромісна оцінка свого життєвого шляху. Я часто ходжу на пристань. И., чи те на радість, чи те в страж, Дивлюся серед судів всі пристальней На червоний радянський прапор. Тепер там досягли сили. Дорога моя Ясна”. У шляхах і роздоріжжях по чужих землях і весям Ганна Онєгіна не розгубила, не втратила в серце головного - любові до Батьківщини. Її тягне хоч на мить виявитися з милою Батьківщиною, тому приходить у порт, де коштують іноземні судна, видали з тугою й хвилюванням дивиться на червоний прапор - це часточка Росії, втраченої нею Вітчизни, але не забутої

Звичайно, всі не так просто! Поет це прекрасно усвідомлює. Червоний прапор - символ нової Росії - радує неї, як знак втраченої Батьківщини, але й страшиться

Вона не забула, що їй довелося пережити. Колись на питання поета вона відповіла мовчанням, у якому copyright