Джерелом інформації про минуле може бути практично все: і осколок глечика, і обгризена кістка, і напис, висічений на камені. Зберігають у собі пам’ять про минулому й пісні. Важлива й тема, на яку вони написані, і образи, створені поетом, і сама його мова. Тому, кого цікавить недавнє минуле нашої країни, дуже копіювання заборонене © 2005 багато можуть розповісти пісні Олександра Галича. Роки його життя - 1918-1977. Він народився, коли Росія була охоплена полум’ям громадянської війни, юнаків пережив Велику Вітчизняну, добре пам’ятав сталінський час, у роки “відлиги” став відомим драматургом і сценаристом, у період так званого “застою” емігрував зі СССР.

Він не понаслышке знав радянську історію й писав про неї - писав правду. Саме тому розходилися по всій країні його пісні на магнітофонних касетах. Саме тому його ненавиділи високі начальники. Вони спочатку виключили його зі Сполучника письменників, а потім вигнали із країни

Що ж ми довідаємося про російську історію XX століття й про сучасний поетові радянської дійсності, коли слухаємо пісні Галича? Ми згадуємо загиблих солдатів Великої Вітчизняної: Де полягла в сорок третьому піхот, Піхота, піхота, Де полягла в сорок третьому піхот Безглуздо, зазрячи, Там по пороші гуляє полювання… Сурмлять єгері!

( “Помилка”) Ми виявляємося в країні, де ледве не кожний другий - колишній в’язень: Я підковою вмерзнув у санний слід, У лід, що я кайлом колупав! Адже недарма я двадцять років Протрубив по тимі таборам. (“Хмари”) Але й післявоєнна, послесталинская життя виявляється зовсім не веселої

Важко поетові у світі, де особисте життя громадян “розбирають” на зборах (“А із залу мені кричать: “Давай подробиці!”), каса взаємодопомоги не дає людині грошей, тому що “кожний рупь - іде на будівництво”, а на столі в катів “ікра й балычок”. У піснях Галича п’ють горілку, грають у доміно, скандалять через житлоплощу - ведуть убоге й тьмяне життя. І ці ж люди одержують якісь почесні звання, виступають на зборах, знають напам’ять гасла. Вони оточені, задушені офіційною неправдою

Час сіяє вітри, мече блискавки, Створює ради й комісії, Що ні день - фанфарна безмовність Славить многодумное безмыслие. Тут заздрять і брешуть: И в кіно я не ходив: “Ясно, німець!” І на танцях не бував: “Академік!

” И в намету я купив чай і перець: “Эко грошей у нього, эко грошей!” (“Балада про старих і старухах. з якими я разом жив і лікувався в санаторії обласної ради…”) Тут підслухують і пишуть доноси: …Я сиджу, гітарою тренькаю.

Регіт, гуркіт, гогот, дзенькіт… І сусід-стукач за стенкою Ховає в стіл магнітофон… (“Бажання слави”) Але крізь “фанфарну безмовність” проривається голос, що говорить, викрикує правду. Про себе самому, про своїх однодумців, що писали “у стіл”, що публікувалися в “самвидаві” і за кордоном, про їх, що ризикували волею, але зберегли совість і честь, співав Олександр Галич: Я вибираю Волю, - Але не з бою, а в бій, Я вибираю Волю Бути просто самим собою. (“Я вибираю Волю”) И це теж правда про недавню історію Росії: одні вибрали неправда й ситість, інші - внутрішню волю - і долю в’язнів і вигнанців

Щоб відкрити книгу Галича, поставити в магнітофон його касету, потрібно мужність. Буде соромно й гірко. Адже це не чужа, а наша історія й наш біль. Щоб вилікувати, треба знати правду

“Запитуйте, хлопчики!” - призивав Олександр Галич. І ми продовжуємо запитувати, читаючи його вірші й слухаючи пісні