Борджиа, Висконти, Медичи, Сфорца, Ченчи, найбагатші й знатнейшие італійські сім’ї, розквіт яких доводиться на XV-XVI вв. За цими прізвищами закріпилася слава могутніх кланів, що роздирають ворожнечею й суперництвом, що роблять настільки потужний вплив на економічні й фінансові події свого часу, що головним їхнім девізом стають уседозволеність і аморальність; презирливий погляд на навколишнім виключає яку б те не було залежність від суджень із приводу їх «моралі». Порок для цих сімей не таємне, приховуване від сторонніх очей; навпроти - демонстративний виклик суспільству, доказ власної винятковості

Романтична література XIX в. відчула в цих «історичних сюжетах» благодатний ґрунт для міркувань про природу зла і його різноманітних проявів. Героями добутків різних жанрів стають Лукреция Борджиа (згадаємо Гюго); Лоренцо й Алессандро Медичи («Лоренцаччо» Мюссе); Катерина Медичи, лиховісна тінь якої встає зі сторінок романів А.Дюма, П.Мери-мі; Франческо й Беатриса Ченчи, до чиєї трагічної історії як магнітом тягло багатьох. Інтерес до цих фігур підігрівався виданням великої кількості архівних матеріалів. Італія, що стала для багатьох європейців місцем культурного паломництва, серед інших своїх скарбів надала можливість лицезреть портрети представників різних поколінь знатних сімейств. У римській галереї Барберини, наприклад, залучав до себе увага портрет юної дівчини, приписувана знаменитому Гуидо Рени: бліда тонка особа, більші смутні очі, вираження подиву й приреченості - портрет Беатриси Ченчи.

Такий вона з’являється й у пятиактной трагедії Шеллі, що перший створив в XIX в. настільки масштабний добуток про дочку лиходія Франческо Ченчи, що повстала проти мучителя-батька. Поет-романтика найбільше цікавлять у цій трагічній колізії два аспекти: тираноборчество й антиклерикалізм. Розгнуздана, не знаючих ніяких перешкод і заборон тиранія батька й рішучість дочки захистити від нього себе й св близьких походять із одного кореня. Вони обоє зневірилися в божественний промисел. Франческо знає, що церковники, що одержують від нього щедрі подачки, відпустять йому будь-який його гріх. Беатриса зважується на вбивство батька лише після того, як переконується, що ніхто з тих, хто повинен був би знайти на нього управу, робити цього не хоче. Після загибелі братів для неї «звід небес забруднений кров’ю», а відчуття, що Бог її покинув, переконує в тім, що вона вправі виступити суддею батькові, захисницею всієї зганьбленої їм сім’ї. Шеллі дарує своїй героїні дві приголомшливі по силі емоційного впливу сцени. На початку 3-го акту сцена божевілля Беатриси, після того як батько поглумився над нею, не уступає у своєму трагізмі сцені божевілля Офелии; і в 5-м акті, коли вона викладає перед суддями спонукальні мотиви, ті моральні імперативи, які привели її до рішення найняти вбивць. Героїня Шеллі проходить шлях від сум’яття й жаху перед життям і лиходійством, за яке немає розплати, до усвідомлення себе господаркою власної долі й свого права на захист честі й достоїнства

Франческо Ченчи в Шеллі - лютий і неприборканий руйнівник і розбещувач, він, «як кат, сміється над суспільством, над владою, над законом, знайшовши закон у кишені в себе». Як Гарпагон Мольера, він бачить у близьких лише претендентів на його багатство, як пушкінський Скупий він готовий приректи синів на загибель, тільки б їм не дісталося нічого. Його вбивство - акт справедливої відплати. І ті, хто закривали так довго ока на його злочини, відправляють на страту Беатрису, її мачуху й брата ім’ям того самого закону, що потоптав їх мучитель

Персонажі новели Стендаля «Ченчи» (1837). Читачі «Ревю де де монд», одержавши номер від 1 липня 1837 року, минулого, імовірно, заінтриговані опублікованим у ньому текстом без імені автора, але датованим досить точно - 1599 рік. Оповідання, названий «Ченчи», складався як би із двох частин: дотепних і парадоксальних міркувань об Дон Жуане й перекладу (який анонімний автор оповідання зробив з італійського) «Справжньої історії смерті Жака й Беатриси Ченчи і їхньої мачухи Лукреции Петрони-Ченчи, страчених за батьковбивство в суботу 11 вересня 1599, у царювання нашого святейшего батька, тата Клемента VIII, Альдобрандини». Аматор містифікацій, Анри Бейль, більше відомий як Стендаль, залишався з недовго. Один за іншим з’являються нові його оповідання, «вивезені» з подорожей по Італії. А потім - «Пармская обитель».

«Ченчи» - одна з найдужчих новел «Італійських хронік». У ній письменник не ховає джерел ні свого натхнення, ні своєї поінформованості в деталях розповідає истории, що. Він докладно описує портрети Беатриси Ченчи й Лукреции Петрони, побачені їм у галереї Барберини. У його описі вже відчутні контури характерів, які розкриються у всій повноті в льодову душу оповіданні очевидця. Відвівши собі роль нібито перекладача, Стендаль підсилює ефект впливу на читача тим, що всі події описані від першої особи. У цій «Справжній історії» дані вбивчі характеристики Франсуа Ченчи (Стендаль «перевів» на французький і імена учасників трагедії Франческо - Франсуа, його син Джакомо - Жак) і оцінки його гріховності. У сучасника Ченчи свої критерії: найменший гріх - ганебна любов, найбільший - невір’я Вбога.

Безпристрасно викладає він діяння батька, стремившегося розтлити не тільки тіло дочки, але і її душу, принизити її самими перекрученими знущаннями, що насилувало її у своїй подружній постелі на очах у її мачухи. Лише констатацією факту звучить фраза про те, що тато Клемент VIII при розслідуванні вбивства перемінив м’якосердого слідчого, скореного красою й стійкістю Беатриси, на жорстокого, котрий катував її, щоб домогтися визнання. (Сліди катувань чудяться Стендалю в портретному вигляді Б., йому здається, що художник не насмілився намалювати її жалюгідної перед стратою, а тому шию приховує легкий шарф, а білий тюрбан на голові створює враження гарне підібраного головного убору, з-під якого злегка вибиваються пухнаті світлі волосся.)

Але до фіналу, в описі страти й похорону, всі частіше з’являється ремарка: необхідно опустити моторошні подробиці. І найстрашніше - невгамовна цікавість юрби, людей, що втрачали свідомість під палючим сонцем, задавлених кіньми, що померли від серцевих приступів. «Тіні Ченчи захопили за собою багатьох».

Чому Стендаль випередив «Справжню історію» великими міркуваннями про тип і характер Дон Жуана, про його приналежності до різного й цілком певним національним темпераментам? Франсуа Ченчи в його поданні - італійський варіант Дон Жуана. У прелюбопитнейшем зіставленні Дон Жуанов Мольера, Моцарта й Байрона Стендаль знаходить безумовно загальну для них чортові: теперішній Дон Жуан насамперед ставить себе над законом, кидає виклик суспільству. Такий для нього й римлянин Франсуа Ченчи, породжений в 1527 і вбитий в1598.

Цікаво, що до моменту появи новели Стендаля вже існувало документальне дослідження історика Коррадо Річчі, першим изучившего всі матеріали «справи Ченчи» в італійських архівах. З нього треба, що Франческо Ченчи дійсно був циніком і мучителем, але обвинувачення в инцесте в документах відсутні. Найімовірніше, Стендаль не знав про вишукування Річчі, але якби й знав, він, як завжди, зволів би вимисел, легенду історичної реальності. Він ішов по стопах Шеллі й свого приятеля, маркіза де Кюстина, що уже в 1830 р. повідомляв йому в листі, що склав «елегійну поему» про Беатрисе Ченчи. За порадою Стендаля А. де Кюстин переробив поему в пя-тиактную трагедію у віршах. Прем’єра трагедії «Беатриса Ченчи» відбулася в 1833 р. у театрі «Порт-Сен-Мартэн». Незважаючи на те що заголовну роль грала прославлена Марі Дорваль, утвір де Кюстина витримало всього три подання

У листі до Стендалю де Кюстин посилається на те, що прийнявся за написання своєї поеми, не знаючи про те, що «сюжет Ченчи» уже був розроблений Мериме. Дослідники схильні вважати цілком імовірним авторство Мериме у зв’язку з появою в 1825 р. невеликий книжици «Історія сім’ї Ченчи. Переклад з італійського оригіналу, знайденого в бібліотеці Ватикану абатом Анжело Майо, її хоронителем».

Беатриса Ченчи стала героїнею трагедії польського романтичного поета Юлиуша Словацького (1839), що вважається одним із кращих його драматичних добутків

Літ.: Jourda P. Avant-propos dans «Les chroniques italiennes». P., 1955.

Pages: 1 2